Ганна Гороженко - У вогні плавильника. Срібло

Художник-оформлювач М.С. Мендор

© Ганна Гороженко, 2021

© М.С. Мендор, художнє оформлення, 2021

– Стій і мовчи! – корд зблиснув над головою двох ченців, яких тримали дужі руки козаків. Чорнявий ротмістр у темно-синьому доломані ще раз замахнувся зброєю, від чого чорнорясні затремтіли і зіщулились. Надвірний козак хижо всміхнувся, нахилився ближче до полонених і нахабно збив долонею з одного з ченців клобук, той впав і покотився у траву. – Це землі Видубицького монастиря… ви не смієте… – прошепотів один з бранців – утім, злякавшись власної сміливості, враз побілів, очі свої потупив, відвернув обличчя від командира, аби не перетинатись із ним поглядом.

– Корецькі сміють будь-що. Затям це! – шляхетський слуга у синьому випростався, харкнув на землю і неквапливо став встромлювати зброю у піхви. – А тепер геть з моїх очей і передай своїй братії – якщо повернетесь, шкуру спущу. Я не жартую, втямив?! – схопив сміливішого ченця за барки і відірвав худорляве тіло від землі.

Монах заплющив очі і за мить відчув, як летить униз, на слизьку траву, змочену ранковими росами.

Світанок розливався молоком по темному небу, відбивався білим сріблом на поверхні холодної води. У заплави Кончі-Заспи він увірвався п’янкими травневими пахощами та пташиним тьохканням. Чи це не Рай? Жінка у чорному стриманому вбранні і в білому рантуху на голові їхала у дормезі. Вона постукала у стінку карети, аби візниця спинився. Власноруч відчинила дверцята і вийшла на узбережжя Дніпра. Скинула на землю теплу шубу, підбиту соболем і наблизилась до ріки. На повні груди вдихнула крижаний, однак солодкий аромат – від якого тіло почало злегка тремтіти. Відчепила застібку, що нею був закріплений тонкий серпанок і зняла головний убір. Візниця, який вже підняв шубу, схопив і тонку білу паволоку і застиг у німій покорі біля широкого дормезу князів Корецьких. Жінка зробила кілька кроків до дерев, які зависли над водою. Дрібні хвилі плюхкались об їхнє міцне коріння. Пані торкнулась рукою пружного молодого листя і втулилась поглядом у жовтаво-рожеві зблиски, в ореолі яких стрімко підіймалось сонце.

Вона усміхалась. Звісно, усміхалась – бо тепер це ж її землі. Заплави, береги, дерева… Конча-Заспа віднині і навіки вічні – земля Корецьких.

Перша сивина торкнулась скронь Анни. Та попри це старість боялась селитись у цьому стрункому жіночому тілі – надто сильно опиралась природі княгиня. Лише кілька зморшок біля очей – це все, що зміг відвоювати собі «поважний» вік. Повіяв холодний вітер і локон вибився із заплетеного в косу темного волосся. Жінка завела неслуха за дрібне вушко, ще раз обвела поглядом широку ріку і рушила у бік карети. До неї вже наближались козаки Корецьких, які виїхали назустріч господині. Один із них, у темно-синьому доломані, її найвірніший слуга із запальною вдачею зістрибнув із коня і шанобливо схилив голову.

– Землі чисті. Жодного чужинця тут нема, ваша світлосте.

– Добре, Євстафію. Перевірте усі заплави і поставте на них наших людей. Я планую гарно заробити на виловленій тут рибі. – Візниця безшумно наблизився до пані і турботливо виклав на плечі княгині шубу, вона ж нею запнулась і знов повернулась обличчям до ріки. – Доручаю вам розселити моїх селян у монастирських будівлях.

Чорнявий ротмістр ще не встиг відповісти, як до його вуха долинув шерхіт, він зирнув у бік хащів, схопився за шаблю і рвонув на кущ бузини. Гілля із білими китицями затремтіло і щось звідти зойкнуло. Княгиня обернулась і помітила дещо темне і велике, що з боку чагарника її вартові вже волокли по мокрій землі.

– Відпустіть. Я не винен! – заволав юнак у чорній рясі, прикриваючи голову. Та його не дослухались. Один з козаків зірвав з молодика торбу і витрусив її нутрощі на траву. З неї випав обмотаний грубим сукном окраєць хліба і жовклий згорнутий папір із дрібною сургучною печаткою.

– Що це? – вказала на аркуш княгиня.

Вона зірвала печатку з листа, щойно передали його вартові. У ньому дрібно одним рядком виведено «В Софії під захистом Георгія».