Ганна Гороженко - У вогні плавильника. Срібло

Тож поки служки хвацько пришивали до корсажу високий тримач пікаділь, на який виклали комір ребато, інша челядниця поправляла складені коси, які затягнули сіткою та увінчали їх чорним вовняним капелюхом.

Щойно одягати княгиню скінчили, вона схопила шкіряні рукавиці і майнула із дому. І хоч як поспішала до Києва, візниці наказала оминати землі Видубицького монастиря та Лаври. Дормез в оточенні надвірних козаків Корецьких їхав селами, які щільно оточили старе місто. На дорозі – від рання вози селян та карети заможнішого панства, а тому швидко дістатись Києва вже видавалось неможливим. Княгиня розуміла, що потрапить у Софію лише по обідній – аби згаяти час, наказала служниці, яка супроводжувала пані, розповідати їй останні байки. Анна примушувала своїх челядниць підслуховувати теревені селян – щоб знати, чи збираються ті бунтувати проти князів, або ж тікати із її земель. З уходниками Корецька розправлялась жорстоко.

Коли сонце піднялось до самісінької гори – княгиня нарешті почула переливи церковних дзвонів. Київські храми немов би розмовляли між собою – щойно припинявся дзвін з одного собору, його підхоплював сусідній – допоки від заходу до сходу, від півдня до півночі святими київськими пагорбами не пронесеться звістка люду Божому, що панотці завершили свої моління за древнє місто і його вірян. Щоближче дормез під’їжджав до самого серця Києва, де ще можна побачити і торкнутись стін, зведених старими князями, хати ставали більшими, а городи меншими. Одноповерхові будівлі, приземисті, майже занурені у землю змінили загратовані двори та дерев’яні оселі – двоповерхові з високими дахами, а поміж них де-не-де білілі кам’яниці заможних киян. На дороги повиходили торговки з крамом, який вони носили у дерев’яних коробах, що чіплялись на шию. До них підходили як зацікавлені панянки, так і юрми молодиків, які вештались київськими вулицями в надії поцупити у роззяв кошелі або ж заради кепкування та жартів. Звабливо запахло здобою з пекарень. Побільшало гарно вбраних шляхтичів, які неквапливо їхали верхи на конях, що наче й самі пишались своїм виглядом, розмірено відбивали підковами, аби всі перехожі встигли роздивитись на них коштовну збрую. Найбільше люду було біля шинків – через них дормезу доводилось спинятись, поки козаки Корецьких нагайками розганяли містян-гаволовів. Гомін київських вулиць перетворився на гучну какофонію – від чого Анні захотілось затулити вуха. Вона стала нервувати – а чи справді її здогадка вірна, та й як вона непомітно зможе бодай щось винести з собору Софіївського монастиря, де у кожної стіни – сотні вух та очей? «Принаймні я довідаюсь, що саме малось на увазі в тому листі – не обов’язково цю річ виносити звідти» – заспокоювала себе княгиня. Карета в’їхала у напівзруйновані князівські Золоті ворота, на стінах яких численні волоцюги позалишали сороміцькі написи та малюнки. Анні впали в око богохульні рядки на древніх стінах. «Колись старі князі зводили їх у свою славу – чи могли вони передбачити, що ось так вона буде понищена та занедбана?».

До монастиря вже було близько – на дорозі переважно ченці у темних рясах та високих клобуках. Корецька наказала візниці спинитись і пішла до Софії пішки у супроводі челядниці та Євстафія – вірного охоронця.

Княгиня вже звикла, що коли вона у модних шатах, її супроводжують прискіпливі погляди. Пані всміхалась на те, що монахи, помітивши Корецьку, уповільнювались, а то і взагалі спинялись, а жінки-прочанки, які юрмились на дорозі у білих очіпках, перешіптувались між собою – де це бачено: високоповажна шляхтичка у церкву прийшла, наче на звану вечерю у короля. Та чи обходить думка черні всевладну княгиню?

Перехрестившись, Корецька занурилась у вузьку хвіртку у воротах монастирської брами. Довкола Софії з давніх часів – вали й мури. Надто багато було охочих пограбувати київську святиню. Під пильні погляди пані впевнено промайнула монастирським садом і на мить спинилась біля зведених з тонкої цегли міцних і високих стін старовинного храму. «Скільки ж у тобі схованок і скарбів?..»

Княгиня підійшла до жіночого входу у собор і наказала служниці та охоронцю лишитись надворі. Від самого народження Софії за візантійською традицією – для чоловіків та жінок у цьому храмі окремі входи. Бо нерівними вважались вони навіть у своїх молитвах. Корецька зняла рукавиці, поклавши їх у таємну кишеню спідниці, підняла поділ сукні і ступила на високі сходи галереї, яка вела всередину церкви. В Софії було завжди холодно і запах цього собору – крижаний із цвіллю. Анна ніколи не любила цей аромат. Її навіть нудило від нього. Запах сирості не міг затулити навіть ладан, яким панотці так щедро обкурювали храм. Корецька притулила до носа хустку, просякнуту рожевою водою, і пройшла повз мармурові саркофаги старих князів. Цілий пантеон – древніх правителів і їхніх дружин, від чого собор перетворився на родинну усипальницю. «Кістки, самі кістки…» – Корецьку пересмикнуло від власних думок. – «Але де ж цей Георгій?» Жінка поглянула всередину храму – до центру нави винесли величезну ікону. Княгиня вже попрямувала саме туди, як спинилась поруч із колонами, з гори бокового нефу на неї суворо поглядав кучерявий юнак. «Як я могла забути? Тут же цілий вівтар Георгія! Це не ікона! Під захистом Георгія – значить у всередині, за іконостасом?» Корецька нервово озирнулась. Служба вже давно скінчилась. У храмі було усього кілька послушників. Один з них саме чистив поставник і викидав недопалки свічок у смітник. Звуки легких ударів по металу підіймались догори і ширились усім храмом – акустика у Софії що треба.