Ганна Гороженко - У вогні плавильника. Срібло

Корецька перехрестилась і наважилась підійти до воріт іконостасу. «Боже, Боже, що ж я роблю… Жінкам туди ж не можна…» – вона ще раз озирнулась, але поруч нікого не було. Ченці у центральній частині храму усі заклопотані. Княгиня прочинила золочені ворота і майнула всередину. Вівтар Георгія був невеликим – посередині на мармуровій стільниці розставлені Євангеліє, хрест, чаша. Зліва – жертовник. Пані роззирнулась – у неї було лише кілька хвилин, аби знайти те, що мало б належити Іоасафу. «А може я помилилась?.. Може нічого тут немає?» – пройшла вздовж і впоперек і ніщо в око їй не впадало. Княгиня нервувала, від страху в неї заклало вуха, руки тремтіли. Стало так страшно, що вона вирішила тікати – яка то буде ганьба, якщо її тут спіймають! Корецька вже пішла до виходу, наблизилась до іконостасу, коли боковим зором помітила в стіні справа нішу. В ній стояв золочений ковчег – найімовірніше з мощами. Наблизилась, потягнулась до скриньки, натертої до блиску, від якої віяло миррою, взяла її в руки – порушниця церковних правил з цікавістю роздивлялась її, аби визначити чиї ж це мощі, аж раптом перевела погляд на сам отвір у стіні і помітила книгу, на якій увесь час стояв ковчег. Корецька, ледь втримуючи однією рукою важку скриньку, іншою потягнулась до фоліанту у шкіряній палітурці. Та раптом вимащений олією ковчег вислизнув з рук і впав із грюкотом на підлогу, кришка його відчинилась, і звідти викотився чийсь почорнілий забальзамований палець. Корецька застигла. З центру храму долинули чоловічі голоси.

Ще мить і вона оговталась, схопила книгу і стрімголов майнула з вівтаря, занурившись у темне провалля галереї з саркофагами. За одним з них вона сховалась. Серце калатало, нудило, в очах темніло. Сюди доносились вигуки. Жінка тремтячою рукою потягнулась в кишеню за хусткою та її там не було – напевне, залишила за позолоченими вратами. Перевела розгублений погляд на важкий манускрипт, який все ще цупко тримала занімілою лівою рукою. Пригорнула його до себе, обережно підвелась і попрямувала на вихід, намагаючись йти неквапливо, аби не привертати зайвої уваги.

– Пані! – раптом почулось за спиною.

Зблідла Корецька повернулась обличчям до молодого ченця і видушила із себе посмішку.

– Ви бачили – чи виходив хтось з того вівтаря? – чернець показав рукою убік.

– На жаль, ні. Ревно молилась… – жінка відповіла стиха, знов посміхнулась, і вискочила надвір.

У супроводі вартового та служниці княгиня, пригортаючи до себе викрадену книгу, спішно полишала монастир. Спиною вона відчувала переполох у соборі і від содіяного гріха її трусило. Ось вже – ворота брами з вузенькою хвірткою. Корецька наблизилась і побачила у проймі з іншого боку входу світловолосу шляхтичку із сірими очима у світлій сукні, розшитій золотом, у пелерині, підбитій горностаєм, і в білому капелюшку із високим страусячим пір’ям. Корецька не сповільняла хід – проте так само чинила й пані, яка також вирішила будь-що пройти через хвіртку першою.

– Дорогу! – вигукнула Корецька.

– Я пройду першою! – у відповідь пролунало з вуст непоступливої білявки.

– Геть! – княгиня вже схопилась однією рукою за браму і збиралась відштовхнути супротивницю.

– Спершу пройду я… – сірі очі білявки перетворились на грізні вузькі риски.

– Софіє… Я поважніша за тебе, ти маєш пропустити… – прошипіла княгиня у чорному.

Анна несподівано обернулась, почувши за спиною вигуки ченців, кілька з них саме наближались до воріт. Скориставшись миттю, світловолоса шляхтянка відштовхнула Корецьку і увірвалась всередину. Княгиня пирхнула, розлючена, мов фурія, перескочила поріг хвіртки і посунула до свого дормезу.

Вартовий та челядниця ледь встигали за своєю розгніваною хазяйкою.

Софія Ружинська на мить спинилась у монастирському саду Софіївського монастиря і кокетливо поглянула на рудого молодого послушника, який стояв на ганку трапезної і задивився на звабливу пані, яка ледь не накинулась щойно на іншу. Дружина князя Ружинського, який ось вже п’ять років, як в Московії з шаблею відстоює інтереси власні та Речі Посполитої – без чоловіка розквітла, як та квіточка. В своїх дрібних тонких, але чіпких пальчиках тримає вона всі чоловікові землі та увесь заселений ними люд. А ще така самостійність подарувала княгині давно вже бажану для неї волю і розкутість. Дозволяє собі вона набагато більше, ніж у присутності мужа, навіть загравати із привабливими чоловіками – про що пліткують вже й торговки на ярмарках.