Ганна Гороженко - У вогні плавильника. Срібло

– Я не воліла б розкривати свої секрети, отче. – Княгиня хитро позирнула на Мужиловського.

Давно вже сивий – однак привабливий, стрункий. «Чому він пішов у ченці? Міг же стільки жіночих сердець розбити, якби не був у рясі», – подумала пані й перевела задумливий погляд зі священника на древні стіни Софії Київської.

– А я знаю, чого ви прагнете. Викупити у мене Зазим’я і перепродати його за тридорого братії Києво-Печерської лаври, яка не хоче переходити під священоначаліє Папи Римського… Монахи печерського монастиря прагнуть вижити нас звідси, забрати в уніатів усі тутешні землі – і якщо не зброєю, так грошима?! Чи не так?! Тож чи ваша воля була сюди приїхати ачи це лаврський ігумен сюди вас відправив?! – протопоп несподівано перейшов на крик. Тон його слів був настільки суворим, що Ружицьку пересмикнуло.

– Не хочете продавати Зазим’я, то віддайте Софіївську Борщагівку. Там усього кілька хат. Я щедро заплачу.

– Щоб я віддав вам землі, які пожалували ще старі князі нашій братії на борщі?!

– Ну вам є з чого борщі варити і без цих земель, – віджартувалась княгиня.

На що панотець побагровів. Тепер він не видавався їй таким вже привабливим. Його щоки палали, роздувались, як міхи, пальці перебирали на грудях золотий ланцюг, на якому блискотів масивний хрест. Софія зрозуміла, що час припинити бесіду, яка від самого початку їй не вдавалась.

– Добре, отче, я піду… Ми з вами, можливо, поговоримо про це наступного разу.

Ружинська підвелась і не дочекавшись благословення стрімко подріботіла стежкою до брами. Немов і не боліла в неї зрадлива щиколотка. Мужиловський докірливим поглядом проводив звабницю і перехрестив постать у білому – «Цього разу Господь уберіг від гріха». Жінка, яка стрімко перетинала монастирський сад, неабияк лютувала – вона була певна, їй знову перейшла дорогу дияволиця Корецька. Вочевидь, вона й приїжджала до монастиря, аби переговорити з Мужиловським про викуп земель, які давно вже хоче отримати Лавра, і, либонь, так роздратувала протопопа, що і її, софійчині, хитрощі на нього не подіяли.

На київському Подолі було не проштовхнутись. Сновигав люд – піший, кінний. По Дніпру зранку прибули судна з товаром із Греції та Константинополя. Тож київські купці розвантажували крам, заносили до складів і поспіхом укладали угоди про його подальший продаж. Моряки на суднах отримали вихідний і пересувались Подолом з одного шинка в інший – і це попри те, що надворі ясний день і сонце ще довго триматиметься на самому вершечку. Разом з іноземним морським людом, який вже достатньо набрався пивом, ходили цілі юрми київських хвойд та їхніх посіпак – в надії отримати випивку надурно. Добропорядні панни намагались із тими гультіпаями не перетинатись. Але й удома вони не сиділи, а прямували парами на ринок, який розташувався неподалік Верхнього Валу, вздовж якого текла ріка Глибочиця. Переходячи через місточки, панни з величезними кошиками йшли по товари селянок, які щоранку сходились на Торговище. З року в рік, зі століття в століття незмінним було місце подільського ринку. На Торговище, яке згори ввижалося немов від снігу білим, – а насправді так яскравіли білі жіночі очіпки – час від часу вітер заносив густий сірий дим від ковальських майстерень. За ковалями, які цокали по залізу своїми молотами, далі розташувались ремісники-гончарі та кожум’яки. Ті також, не відриваючись від роботи, продавали і свій крам, виставивши його вздовж дороги.

З боку гори Татарки вервечкою неспішно їхали конні гайдуки. На них би кияни уваги б не звернули, якби з ними не було прив’язаного до жеребця хлопа, босий ледь плентався за вершником. Полонений був так сильно побитий, що обличчя його не взпізнати. Сіра сорочка розшматована, на грудях запеклася кров. Білоголові містянки і торговки заходились перешіптуватись: «То Лащ Самійло знову на когось напав…» «Скільки може ця людина крові християнської лити?» – шепотіла покупчиня, кладучи у кошик свинячу ногу. «Кажуть, йому вже понад сотню баніцій судді виписали… Вигнати з Києва погрожують…» – мовить інша і долонею закриває очі малій донці, аби та на голе тіло чоловіче не задивлялась. «Та що йому станеться. Це ж Самійло Лащ. Розбійник клятий…» – відмовляє ще одна і ось вже цілим Торговищем ширяться плітки і чутки, а то й правдиві розповіді про напади гайдуків цього норовливого шляхтича, який часто селян та чернь, що намагаються йому протистояти, в живих не лишає.