Ганна Гороженко - У вогні плавильника. Срібло

Лист був коротким, бо Анна саме кликала панотця відвідати її Лісники. Для Зизанія – це означало наказ явитись перед її очі. Листа пані віддала служці – аби його доставили богослову якнайшвидше. Господиня ще раз поглянула на скриню, де був захований її манускрипт, недбало перехрестилась, накинула на плечі чорний куртас, підбитий хутром лисиці, та поспіхом полишила опочивальню.

Княгиня вийшла надвір, челядь, що поралась просто неба, схилила шанобливо голови. Утім, господиня на слуг навіть не звернула уваги, вона попрямувала через замковий майдан, повз дерев’яні оселі вартових та стайні. Господиню помітив Євстафій, який в сірій сермяжній сорочці чистив коня. Чоловік підвівся і довго проводжав поглядом струнку постать у білому розшитому золотом рантусі, який від стрімкої ходи серпанковим шлейфом розвіювався на вітру, немов то була й не пані – а сам янгол зійшов із неба. Євстафій озирнувся у бік, щойно почув гигикання своїх підлеглих. Вони напевне помітили милування командиром господинею. Через це той розсердився і виплеснув воду з відра у їхній бік:

– Щоб всі коні у стайні були чисті, інакше – по 20 ударів отримаєте! Втямили?! – гукнув до глузливих козаків, кидаючи в них – мокрих і оторопілих, порожнє відро.

Та хазяйка цього не чула і не бачила, вона вже метнулась до панських льохів, завбачливо закритих на замки, далі через розвішану на сонці білизну та наблизилась до муру з частоколом. Біля нього – крихітна хатка-землянка, довкола неї мотузки, на яких колихались пучки різних трав. На ганку вилизувався чорно-білий кіт. Не спиняючись, княгиня влетіла до хати баби Параски. Стара саме перебирала цвіт бузини, за яким ходила до лісу. Вона й не підвела голови, знала ж бо, хто прийшов до її оселі:

– Зозулько, спина моя стареча не дає мені підвестись, – буркнула стара собі під ніс.

Княгиня знала, що то не хвора спина в Параски ниє, а її важкий норов. Не любить коритись відьма будь-кому. Та й князівську ласку приймає як рівна, а не як служниця. Не завжди Корецькій це до вподоби – та Параска була їй потрібна, як її золоті старечі руки, так і тисячолітня мудрість, що їй передали пращури.

Ворожку княгиня врятувала від збуреного люду. Селяни привели стару на суд до князя. Параску та її доньку односельці звинуватили у морі у їхньому селі. За якусь седмицю померло багато старих та дітей. Ворожку схопили, а її донька змогла утекти, щоправда, після того її ніхто не бачив. Та Параска своїм чаклунським серцем відчувала – з рідною кров’ю все добре і жодної миті за донькою не побивалась.

Після першої ж розмови із ворожкою княгиня вирішила лишити її біля себе. Служкам заборонила навіть слово грубе в бік старої промовляти, перевезла її до Лісників і тут Парасці дозволила лікувати як замкову челядь, так і місцевих селян. Та головне – розраджувати саму пані. Не раз і не два викликала стару до себе. Та знала Анна – в її світлицях надто багато вух. Тож, коли питання в княгині нагальні та непрості – сама ходить до ворожки.

Корецька присіла на лаві навпроти і задивилась на грубу потріскану піч. Та була зрошена зморшками – наче лице старої баби. А чорні обпалені вогнем челюсті – як беззубий парасчин рот. Княгиня ковзала поглядом по крихітній світлиці і не знала, з чого почати свою розповідь. Але ворожка чекати не стала і завела першою:

– Зозулька повинна знати, що в руках у неї страшна річ, потужна… – мовила Параска не відриваючись від цвіту.

– Звідки ти знаєш? – перервала княгиня ворожку. – Що, служки вже розтеревенили?

– Ні, пані. Бачила я… чорний ворон простягає над вами крило і ця річ допоможе йому, – нарешті Параска підвела на Корецьку свої темні очі. І від того холодного погляду Анну пересмикнуло. – Але ви маєте знати, що будь-яка сила – лиха чи добра – може піти вам на користь. Головне, мудро до неї поставитись.

Господиня потупила погляд, намагаючись зрозуміти слова старої. Параска ж так і не відірвалась від справи і далі перебирала цвіт, даючи час Корецькій подумати над її віщуваннями. Нарешті княгиня промовила:

– Це книга, Параско, і я не можу її прочитати. Бо вона на тій мові, яку я не знаю.

– Хто шукає, той обряще, – віджартувалась баба і усміхнулась своїм буззубим ротом. – Ворон допоможе вам знайти людину, яка стане вашим спільником, зозулько.

Стара прудко підвелась, немов й справді спина її ажніяк не турбувала. Через це Корецька хижо усміхнулась: – «От, брехуха…» Ворожка немов прочитавши думки, хазяйці підморгнула і потягнулась за мискою, з глечика налила туди воду і вмостила її на столі.