Ганна Гороженко - У вогні плавильника. Срібло

Але Іван вирішив припинити безглузді балачки і дістав з кишені хустинку. Підняв руку над собою і замайорів той носовичок, як білий княжий стяг. Господиня зблідла наче те полотно. Опустила додолу очі і стала нервово відбивати своїми тонкими пальчиками по стільниці, вкритій шовковою скатертиною.

– Це ваше, княгине? – голос Івана був на диво м’яким, геть не сердитим.

– Не буду вам брехати. Моє, – жінка нарешті підвела очі.

– Чому ви були у вівтарі? Чому розкидали мощі? Це ж гріх. Смертний…

– Я хотіла подивитись, чи в уніатів все таке ж саме, як і в нас, православних… І скриньку зіштовхнула ненавмисне… Я досі молюсь, аби Всевишній мене пробачив, – здогадалась, як викрутитись жінка, і перехрестилась, аби її слова були більш переконливими.

– Ну що, пересвідчились? – усміхнувся Іван Мужиловський.

– Так, все теж саме… – зітхнула з полегшенням княгиня.

– В мене до вас пропозиція, пані Анно. Я обіцяю про цей ваш гріх нікому не сказати, якщо ви повернете унійній братії Видубицького монастиря Кончу-Заспу.

Жінка на це вибухнула:

– Ви пропонуєте мені віддати мої ж землі?

– Це не ваші землі… І те, що ви скоїли… – Мужиловський намагався говорити спокійно, хоч сам вже почав лютувати.

– Тільки спробуйте слово сказати, я вас розчавлю і не подивлюсь на вашого Папу… – на ці аннині слова протопоп підскочив і вже схопився за шаблю, як руку його за спину завів чорнявий вартовий княгині.

– Ви погрожуєте архієрею! – вигукнув Мужиловський і до світлиці заскочили його охоронці.

– Я погрожую шляхтичу, який посмів мене – княгиню – звинувачувати у гріху, який я не чинила. Подавіться цією ганчіркою! – не вгамовувалась Корецька. В світлиці зчинилась бійка. Почувся звук металу, вартові протопопа та козаки княгині, як ті вовки, накинулись одне на одного, наче зграя на зграю. Та в розпалі своєї люті Мужиловський отямився – зовсім не на руку йому сварка із впливовою магнаткою.

– Спиніться, люди мої! Ми їдемо звідси. Геть їдемо! – він власноруч кинувся відтягати своїх охоронців.

Корецька, яку боронив чорнявий козак, і йому наказала заспокоїти решту. Під пильними поглядами мешканців Лісників слуги Корецьких випроводили панотця. Козаки княгині провели непроханих гостей аж до самих кордонів її земель – і довго вдивлялись услід почту Івана Мужиловського, аби впевнитись, що той в обійстя Корецьких не повернеться.

Анна ще довго лютувала, ходила з кута у кут світлиці, позирала на чоловіків портрет. «Ох, Юхиме, краще б ти не знав про цю мою пригоду». Наблизилась до натопленої пічки і торкнулась своїми вхололими руками до теплих розписних кахлів. Аби відволіктись від важких думок, вона вдивлялась у грайливе зелене листя і жовті та сині квіти, які цвіли на витончених шамотах пічки, хапала ротом повітря і видихала його поволі. Від цього на серці ставало спокійніше. До світлиці зайшов Євстафій, зняв хутряну шапку і низько вклонився:

– Вони поїхали геть, ваша світлосте.

– Я тому Івану цього не подарую. – Корецька відчула, як з новою силою її душу охоплює злість. – Збирай сили, підеш на Роставицю, яка належить софіївській братії.

– Але ж це біля Ружина. Князі Ружинські теж зацікавлені в тому селі. Можемо ще й з ними перетнутись. Краще для наїзду обрати інші землі… – Євстафій сподівався, що гарну пораду висловив своїй володарці.

– Ти мені будеш наказувати, куди мені моїх козаків відправляти?! Моїх людей?! – в очах Корецької запалав бісів вогонь. Євстафій сперся рукою на рукоять корда і відвів очі, не бажав, аби Анна побачила їх сповненими гніву: «Баба… норовлива відьма…»

Шеститисячне військо темною рікою сунуло на Черемошку. Кіннотники та піхотинці з аркебузами, списами, рогатинами неспішно просувались по землі Корецьких. На возах вантажені залізні гармати із ядрами. Так, княгиня Ружинська жодного шансу не залишить зрадливим черемошчанам, які забули ласку колишніх власників і так просто здались Корецьким. Софія ось вже тиждень їде верхи – однак похідне життя її ажніяк не втомило. Навпаки, пані в залізній кірасі та в чоловічому вбранні почувала себе вільною та необтяженою жодними умовностями. Вона на рівних ділила трапезу з іншими шляхтичами, на рівних з ними спілкувалась. А панство зібралось славне та звитяжне. Братик її Самійло Лащ невідомо якими вмовляннями та обіцянками пригорнув на їхню сторону київського ротмістра Адама Олізара, білоцерківського підстаросту князя Булигу, київського суддю Михайла-Силу Новицького, шляхтича Ольбрехта Брестського. Всі вони насолоджувались походом – тож штурмувати Черемошку не поспішали. Однак, Софію це не бентежило. Вона теж отримувала неабияке задоволення. Жінка лагідно усміхнулась вершнику, який її супроводжував. Адам Ружинський – молодший брат її чоловіка, сміливець, їхав без броні – у пишних і яскравих шатах, немов намагався справити враження на неї, пані в латах, яка вела похід уперед. Адам їй підморгнув. Софії подобалось це залицяння – ну то й що, що найближчого родича.