Ганна Гороженко - У вогні плавильника. Срібло

– Що ви плануєте робити із Черемошкою? Вам треба буде залишити там велике військо, аби його втримати. Корецькі безсумнівно спробують повернути землю.

Адаму ніяк не вдавалось вивідати плани Софії. І після того, як вони перейшли ріку Рось, оминули Погребище і вже наближались до колишнього замку Ружинських, він став думати, а чи має план його родичка? І чи не взяти ситуацію в свої руки? Хоч із Софією йому слід бути дуже обережним, знає він – ця жінка підступна. Однак живе у його думках відтоді, як він побачив її – молоду в білосніжних весільних шатах на братовому вінчанні. Ох, як же він побивався, що не розгледів у тому дівчиську з сусіднього села таку гожу панну. Відтоді вона не йде йому з голови і, здається, сама вже про це знає. «Не жадай жони ближнього свого» – промовляв собі Адам, коли тікав з вітчизни, вирушивши на навчання в далеку Італію, те саме повторював, коли повернувшись, знов побачив братову. А тепер вона їде поруч, без чоловіка, так близько від нього, лише простягнути руку, щоб обійняти її стрункий стан. Вершник з-під лоба зирнув на золоті кучері княгині, що вибились з-під косматої шапки.

– Не хвилюйтесь, Адаме, ми Корецьким це місто не віддамо, – Софія лукаво усміхнулась, натягнула шкіряну рукавичку, яка була їй трохи завелика, тупнула коня під боки – і гайнула вперед. За нею – особиста варта княгині.

Зелені пагорби простягались ген за обрій. Невисокі дикі вишні та груші ховали в темному листі свої поки що дрібні й непомітні плоди. Принишкли гомінкі цвіркуни, зачувши стукіт тисяч кінських копит. Сховались у полях всі тварі небесні і земні. Чорна ріка впритул наблизилась до міста, обнесеного частоколом. Софія з пагорба поглядала на Черемошку. Вона раділа – попри неспішну ходу війська, вони застигли містян зненацька. Жінка підняла руку в рукавиці догори – ріка за її велінням спинилась. Шляхтичі посунули до воїтельки.

– Відправимо гінця? – поцікавився Адам. Він не сумнівався, що черемошчани відмовляться битись і погодяться повернутись під владу Ружинських. «Така сила їх налякає. Тут стільки вершників і зброї», – переконував себе князь.

– Та які гінці для зрадників? – втрутився Самійло Лащ, який всі ці дні не просихав від варенухи. Поруч із ним їхала верхи жінка – хвойда, Євдокія, з дрібних шляхтичів, яку Самійло водив з собою у всі походи. Жінка нестримно зареготала. На неї невдовлено зирнуло панство. Софія ще раз поглянула на мури, над якими височіли дахи дерев’яного замку і нарешті промовила:

– Cамійло правий. Оточіть місто з найвигіднішої позиції. Черемошчани самі все зрозуміють. – Голос її був холодний і впевнений.

Пагорбами розносились бентежні звуки дзвонів і сурм. Містяни закрили брами і в паніці розпорошувались оселями й церквами. Чоловіки хапались за зброю і мчали на стіни. Не зрівнятись їхнім силам із армією Ружинських. Захисники Черемошки хрестились, промовляли молитви і поглядали в бік ротмістра, який біля муру завзято доводив щось наміснику Корецьких. Обидва кричали одне на одного – вочевидь, не знаходячи згоди. Нарешті намісник звелів відкрити міські ворота і у супроводі кількох вартових посунув до чорної безликої лави, яка оточила місто. Він йшов неквапливо, на ходу обдумуючи свої слова.

В його бік рушили шляхтичі на чолі із жінкою в панцирі. Натертий до блиску, він миготів на сонці. Сивий намісник Корецьких спинився, піднявши руку до чола – сонце заважало йому дивитись у бік воїнів.

– Чи прийшло панство з миром чи з війною?! – чимдужче виголосив черемошчанин, намагаючись приховати в голосі власний страх.

– Хто ти? – першою вимовила жінка.

– Я намісник князів Корецьких! – так само гучно мовив старий.

– Схопіть його! – за цими словами пані військові вмить обступили перемовника. – І відрубайте йому голову. Просто тут.

– Софіє! – вигукнув Адам Ружинський. – Для чого це?

– Не чіпай. Все вірно робить, – заступився за кузину Самійло Лащ.

Під схвальні вигуки воїнів, над головою сивого намісника, якого вже устигли поставити на коліна, занесли корд. З мурів міста донеслось ще більше гарчання. Намісник не встиг перехрестись, як його голова покотилась густою травою, заюшивши все довкола яскравою кров’ю.

– А тепер на Черемошку! Я дозволяю грабувати місто! Не залиште на ньому жодного каменю! – вигукнула воїтелька.

– Для чого це?! – вигукнув київський суддя Сила-Новицький. – Софіє, за це Ружинським оголосять королівський присуд, баніцію!

– Однією більше, однією менше! Теж мені налякали кроля морквою! – вигукнув Самійло і притягнув до себе свою хвойду Досю. – Тримайся подалі від бою, втямила? Я тобі дістану прикрас, люба!