Ганна Гороженко - У вогні плавильника. Срібло

У браму в’їжджав загін. Слава про Самійла Корецького розходилась усією Реччю Посполитою. Бо не було хоробрішого і завзятішого воїна, а ще красеня і нежонатого хлопця. Син спішився з коня і майнув до матері, зняв шапку і вклонився.

– А що це, синку? Де твої кучері?

– Мамо, так модно. Чуб називається.

– Да де ж там модно? В тебе такі чудові кучері! – обурилась Корецька, на що син пригорнув матір, яка ще не вирішила, злитись їй чи радіти.

– Мамо… – прошепотів він схилившись над господаркою Лісників. Самійло був статечним і дужим. Корецька видавалась дрібною порівняно з ним. – Я приїхав не сам. З Вишневецьким-Корибутом.

– Цього ще не вистчало, – буркнула Корецька, але всміхнулась сину.

– Михайле, ходи сюди. Це моя матір, княгиня Корецька.

Зняв шапку і вклонився так само поголений, як і її син, трохи старший за нього чоловік. Ох, чи їй не знати Михайла Вишневецького-Корибута! Ще той авантюрист. Але господиня Лісників йому мило всміхнулась:

– Ми сьогодні влаштуємо бенкет на честь такого дорогого гостя!

– Мамо, не треба. Ми поїдемо завтра зранку. В Лубнах готуємо похід на Московію. – Самійло підхопив матір під лікоть і повів у бік світлиці.

– Знову в похід? – материнське серце зіщемилось. – Ти ж тільки з півдня повернувся, синку.

– Мамо, якщо все вдасться, Московія буде наша. – Молодик і справді радів новій війні.

– Та чи потрібна вона нам? – Корецька ніяк не вгамовувалась і лише міцніше стисла руку сина. Але згадала власні бажання. Чи не вона прагне, аби Корецькі стали рівними королям. Чи не в битвах здобуваються нові землі і слава? Чи не почало діяти парасчине ворожіння?

Княгиня перетнулась поглядом із Євстафієм. Як вона могла забути про лист?! Охоронець так само, як і раніше стояв на ганку. Він передав господарці аркуш. Той був не запечатаний. Княгиня пробігла поглядом по рядках і зблідла. Губи її міцно стиснулись від люті – жінка розірвала послання навпіл.

– Матінко, що сталось?

Княгиня заплющила очі і металевим тоном видушила з себе:

– Ружинські пограбували і знищили нашу Черемошку. Всіх містян вбили…

– Що?! Нам треба помститись. Михайле, ти чув? – Самійло обурився, він кинув шапку додолу і ступнув ногою.

– Ми можемо це зробити просто зараз. Називай, брате, яке місто Ружинських поплюндруємо! – вигукнув Вишневецький-Корибут, схопившись за шаблю.

– Ні! – вигукнула княгиня. – Залиште це мені. Я знаю, як знищити цю наволоч Ружинських. І знаю, хто стане ціллю. Вам треба виконувати волю короля і Речі Посполитої. Соколи мої, повірте, ніхто краще не обставить цю справу ніж Анна Корецька Ходкевич.

– Ви поїдете до дядька, мамо?

– Так, мій брат врешті великий гетьман Литовський, і я скористаюсь його зв’язками при дворі. – Корецька поклала свою тендітну руку на плече сина.

– Якщо ви вирушите до Варшави, вас повинен супроводжувати чоловік-родич. Напишіть батьку, хай вертається.

Самійло попри все хотів, аби мати не їхала до королівського двору. Хто зна, що на неї там чекає. Але господиня була невблаганна:

– Я не та, яка підлаштовується під правила. Якщо ти ще не втямив, то твоя мати всі правила змінює під себе. Ходімте, ви втомились з дороги.

Цей вечір у Лісниках був довгим. Господиня і раділа, і сумувала водночас – вона побачила свого первістка, якого ледь народила в свої чотирнадцять. Ледь вижила у пологах і гарячці. І від того, либонь, він і був їй найдорожчим і наймилішим серед усіх сімох дітей. Але вже завтра зранку вона відпустить його знову в той жорстокий світ, де так легко може втратити.

Білява пані підняла поділ спідниці зі щільного італійського оксамиту і зняла важкі черевики із дерев’яною підошвою. Ступила на мокрий річковий пісок і наблизилась до темних вод Роставиці. Вдихала в себе ранкову прохолоду і випускала з рота пар, який струменів просто вгору, у блакитне небо. Зробила крок – ще і ще – аж поки крижана вода не хлюпнула на її ступні. Ноги почали всмоктуватись річковим мулом – ще холоднішим і підступнішим за темні води. Здавалось, ріка хоче проковтнути цю жінку у світлому вбранні і перетворити її на одну зі своїх численних русалок. Та та й не опиралась. З кожною хвилею Роставиці ноги все глибше занурювались в річне єство – ось вже по кісточку. Поділ сукні став мокрим і важким – здавалось, з цієї пастки вже не вибратись, тяжіння додолу не спинити. І за якийсь час – білявка щезне, розчинеться в одвічних холодних водах.

– Ваше світлосте! – почулось позаду. Пані не оглядалась. Але знала – це служка мчить берегом, аби врятувати її, полонянку, від крижаних і смертельних обіймів. – Ваше світлосте, до вас приїхали.