Ганна Гороженко - У вогні плавильника. Срібло

Стара зареготала.

– Моя пані, ви їдете до королівського двору. Причому сама. Якщо вам не знадобиться парасчине зілля, просто викиньте його. Але візьміть із собою, – стара всунула в руки Корецькій мішечки. – Ідіть. Вже світає.

Княгиня кинулась до світлиці, запопадливо сховавши мішечки в кишені. Увірвавшись до опочивальні тремтячими руками вона схопилась за крісло. Невідоме передчуття змушувало її нервувати. І чи не вперше княгиня засумнівалась, чи вірно все робить.

Замок став прокидатись. Зашурхотіло, загомоніло все довкола. Анна почула самійлів голос і зраділа. Наказала служкам одягати себе у дорожню сукню із теплої вовни. Самійло і Михайло Вишневецький снідали поспіхом. Анна, сидячи за столом, не торкалась страв – вона дивилась на схудле і загоріле обличчя сина. «Як він змужнів. Красивий, розумний, сміливий. Він став би гідним правителем, кращим з усіх, що коли-небудь були».

– Мамо, що ви так поглядом свердлите? – роздратовано мовив Самійло, якому не по собі було від материнської уваги. Що ж подумає про нього побратим?

– Милуюся, синку. І не знаю, коли тобою намилуюся вдосталь.

Від цих слів Корецької чоловіка пересмикнуло, він схопився з місця:

– Нам вже час. Треба якнайшвидше дістатись Лубен, – зачепив пильним поглядом Михайла Вишневецького, який все ще ласував ковбасою. Побратим зітхнув, відставив таріль і також підвівся.

Чоловіки від’їжджали поспіхом. Самійло обійняв матір, в якої боляче защемило під серцем.

– Ви ж ніколи не плачете, так, мамо?

– Так сину, ніколи. Хай тебе Господь збереже і поверне додому цілим.

Жінка благословила статечного чоловіка у легкому сірому вбранні при шаблі та з самопалом за спиною, і не скажеш, що перед нею – представник князівського роду.

– Мамо, я повернусь.

Князь скочив на коня, брама відчинилась і загін рушив уперед. Матір майнула на стіну і довго вдивлялась у вершників, що за собою лишали стовп куряви. Скільки століть ось так жінки проводжають своїх синів, у скількох з них болить серце і розривається на міріади часточок? У всіх. І кожна змахує сльозу, і не одну – так і княгиня Корецька розридалась, вдивляючись у цяточку на обрії, в яку перетворився численний загін.

Наплакавшись, Анна поволі зійшла за стіни і попрямувала до завантаженого скринями дормезу. Євстафій наказав козакам сідлати коней і невдовзі з брами замку в Лісниках виїхав почт. Неквапливо він сунув до лісових хащів, на дорогу, що вела на Варшаву. Услід чорному дормезу та вершникам у синіх доломанах вдивлявся огрядний пан. Щойно почт зник у темному проваллі лісу, Іоасаф Биховський зітхнув, сів у карету і звелів візнику повертатись до Києва.

Десятки тисяч вояків стягувались під стіни Москви. Шатри офіцерства військ царя Дмитрія Івановича та цариці Марини Мнишек біліють на полі, всіяному людом у залізних панцирях чи в шкіряних обладунках. Армія царя та цариці-католички значуща і керує нею вмілий полководець Роман Ружинський. Ось вже п’ятий рік точиться різанина у Московському царстві. А все тому, що впертюхи бояри обрали собі за царя Василя Шуйського – самозванця. Адже не має прав на престол якийсь незначущий боярин. На московському мурі темніє постать в залізних латах. Василь Шуйський пильно взирається у небокрай чорними зіницями, які звузились під косматими бровами. Дивиться цар Василь на армію, яку зібрав Ружинський. Господар Кремля точно знає, це не він, а цар Дмитро Іванович – самозванець. Бо справжнього сина Івана Грозного на власні очі бачив мертвим. Тому дитяті, якому не виповнилось й десяти років, ревниві бояри перерізали горло, і Шуйський це добре знав – бо сам на вимогу наступника Грозного – Бориса Годунова розслідував цю справу. Василь згадав тіло забитої дитини і сплюнув на землю:

«Гниди», – процідив крізь зуби і зійшов зі стіни. – «Коли там шведи підійдуть? Без них ми не подужаємо… Лишень би встигли з допомогою».

Довкола володаря Кремля скупчились радники в охабнях із довгими рукавами з прорізями, які волочились по землі. За мурами засурмили. Ружинський випробовує на міцність нерви захисників Москви і вже не вперше наказує сурмити до бою. Військо вишиковується, стоїть у бойовій позиції по півгодини і потім лунає заклик «відбій». Вояки розходяться по своїх місцях, і знову в таборі лунає гомін та регіт.