Ганна Гороженко - У вогні плавильника. Срібло

Лащ потягнув однієї рукою повід, іншою заніс над собою зброю і майнув уперед до артилерії:

– Приготуватись! До бою!

– Софіє, не треба так. Краще залишити місто собі, – намагався переконати княгиню чоловіків брат. На що жінка лише хижо всміхнулась:

– Ніхто не посміє зневажати Ружинських. Роман, чоловік мій, знає, що тут повинно відбутись. І за правом старшого все відбудеться так, як він і я вирішили.

Черемошку обстрілювали з гармат та пищалів ось вже півгодини. Густий дим оповив замок. Ядра зливою косили захисників міста, руйнували будинки і церкви. Все довкола тут заполонив страх, галас та запах крові. Люди збивались купками біля стін храмів. Жінки прикривали дітей. Старі ревно молились. Та все дарма.

– Грабуйте все! Не лишайте живих! – вигукнув Лащ і майнув до стін понівеченого артилерією міста. За ним – загін його найжорстокіших убивць. Роз’ятрені кволим опором – з радісним улюлюканням туди ж рвонули піхота та кіннотники.

Пані в сріблястій кірасі згори пагорбу дивилась, як нищиться Черемошка. Як де-не-де спалахує вогонь і піднімається струмками в небо густий темний дим. Чорна ріка поглинала місто. До жінки линули страшні звуки бою та вбивств та кожен з них приносив їй задоволення. «Зрада ніколи не вибачається. І тепер про це знатимуть усі люди. Усі боятимуться її – жінку Ружинських». Подалі спішився Адам. У пишному вбранні він не брав участі у грабунку свого колишнього міста. Залишився охороняти пані. Адам згадував батька. Їхній з Романом тато Кирик Ружинський по краплі збирав свої землі. Він й сам часто йшов на підступ, як і більшість амбітних шляхтичів і навіть королівським судом був оголошений злочинцем через вбивство супротивника. Здавалось би, Адаму не варто обурюватись діями братової – бо сам мав би бути таким. Та блакитноокий не таким був. Не любив крові і знущань. «Не в нашу породу» – зі смутком в голосі в його бік промовляв старий Кирик, якого засмучували ратні невдачі Адама. Для набуття воїнської слави молодшого сина він відправив у служіння зброєносцем далекому родичу, який більшу частину життя проводив у походах. Та все марно, Адам і в військових кампаніях знаходив книги, які вочевидь цікавили його більше за битви.

Русявий був мовчазним, скривившись, він відвів очі від кострищ Черемошки і сів у високу траву, обхопивши голову руками. «Нащо я сюди поїхав? Звабився дружиною брата. Горе тобі, телепню».

– Адаме, не нервуй так. – Ружинська слідом спішилась з коня і наблизилась до шляхтича. – Я розумію, це жорстоко. Але ми повинні були так зробити. Це наука іншим.

– Це були наші люди, – чоловік підняв на неї свої повні суму блакитні очі. – Ми вбили наших людей.

Софія зняла з його русявого волосся шапку, провела рукою по чолу і наблизила свої червоні вуста. Звабливі, пухкі, ніжні. Адам здався, він розтанув у власному бажанні. Ніщо не могло опиратись чарам білявої пані. Він розстібнув ремені її кираси, відкинув залізяччя на землю, пригорнув до себе розпашіле тіло в короткому жупані. Запах жінки п’янив його.

– Моя будеш. Просто тут… – вимовив холодним тоном блакитноокий шляхтич.

– Твоя, мій пане, – прошепотіла на вухо йому піддатлива братова.

Сивочолий провів широкою долонею по шкіряній палітурці. Він нахилився над книгою, ткнувся своїм гострим носом в обкладинку і вбирав у себе запах. Зизаній любив аромат книг – йому іноді здавалось, що він настільки залежний від нього, що й дня не зможе прожити, аби його ніс не втягнув у себе ту суміш металевого холодного та теплого горілчаного запаху друків. Лаврентій зробив протяжний видих і замружив очі. «Важку мені роботу загадала Корецька. Що ж ти таке? Напевне юдейське… Але що?»

Богослов знов подивився на книгу і нарешті розкрив її. Він вже кілька днів намагається прочитати бодай сторінку цього фоліанту. Хоч якось іврит він знає. Але тут – вочевидь, ще й зашифрований текст. Осилив хіба що назву – «Еш Мецареф».

– Вогонь плавильника… – гостроносий прошепотів викарбувані літери на палітурці.

Але окрім назви зрозуміти бодай щось було неможливим. Слова в книзі повторюються, вибудовуються у рядки з безглуздим смислом. «Ця книга справжня загадка… То що ж ти таке?»

Княгиня Корецька заборонила Зизанію показувати манускрипт будь-кому. І що ж йому тепер вдіяти? Боїться Лаврентій, що не розшифрувавши текст, залишиться без опіки Корецьких. А тепле місце і гарну парафію богослову, який пішов всупереч впливовим братським школам, полишивши викладання через скандали й непорозуміння з іншими викладачами, знайти буде важко. Лиха слава його переслідуватиме до кінця днів.