Ганна Гороженко - У вогні плавильника. Срібло

– Ну що? Справа рухається? – від неочікуваності, старий підстрибнув на кріслі, заплющив очі і провів рукою по бороді. – Я вас нялякала. Вибачте, отче, – промовила княгиня лагідніше.

Корецька вже давно зайшла у світлицю, в якій працював Зизаній, і спостерігала за його кумедними дослідженнями фоліанту. Вона ледь стрималась, щоб не розсміятись за його спиною – коли богослов став обнюхувати книгу.

– Поки я безсилий. Текст написано з шифром. І я його ще не підібрав, ваша світлосте.

Ці слова засмутили Корецьку. Господиня присіла на лаву і засмислилась.

– Але все ж таки, мені здається я здогадався, про що тут ідеться. – Лаврентій посміхнувся, і відкрив книгу на зображенні різних символів і провів рукою по малюнках: – Я бачив таке в книгах про алхімію, це наука перетворення простих металів на золото і срібло. Та й називається книга «Вогонь плавильника» – Еш Мецареф. Тож, найімовірніше, вона про алхімію. Але це лише мої здогадки, допоки я не розтлумачу манускрипт.

Корецька оживилась. Вона наблизилась до богослова, поклала руку йому на плече, від чого того аж пересмикнуло – настільки холодними йому здались пальці княгині. Володарка усміхнулась: «Ось для чого Іоасафу була потрібна ця книга. Багатства захотілось…».

– Добре, Лаврентію, продовжуйте.

– В мене дещо для вас є, моя пані. – Зизаній поважно кашлянув і дістав зі столу крихітну дерев’яну скриньку. – Я набрався сміливості і замовив це вам.

Жінка відчинила кришку скриньки, в якій лежав золотий перстень із гравіюванням. Вона усміхнулась. «Старий певно боїться мене сердити і улещує, як може» – здогадалась господиня.

– Це не простий перстень, ваша світлосте. Це армілярна сфера. Бачите, перстень – це кілька колець, коли їх рокзриваєш вони перетворюються на мапу зоряного неба, – старий підійшов ближче і став показувати жінці, як визначати за допомогою приладу та зірок напрямки.

– Ви мене здивували, Лаврентію.

– Де б ви не були, ви завжди можете визначити, де знаходяться Полярна зірка і Велика Ведмедиця, навіть якщо небо буде затягнуте хмарами. Для цього вам знадобляться азимут та висота – ось тут їхні позначки… – старий довго розповідав княгині, як користуватись небесною сферою.

– Це якийсь сучасний прилад, Лаврентію? – поцікавилась жінка, згортаючи кулю в перстень.

– Армілярній сфері щонайменше тисячу років. Її створили давні греки. Сучасні ювеліри лише удосконалили її. – Лаврентій повернувся до столу, на якому лежав манускрипт, провів рукою по сторінкам, списаним загадковим шифром і несподівано додав. – До речі, в неї є ще один прихований зміст. Люди науки впізнають одне одного по таким персням. Іноді вони вішають їх на нагрудні ланцюги, аби легше було знайти однодумців. Я подумав, що вам, як людині, яка цікавиться наукою, ця дрібничка згодилася б.

Княгиня прийняла дар, одягла пестень на вказівний палець і, залишивши старого з його книгою, вийшла зі світлиці надвір. На ганку обперлась на один з дерев’яних стовпів, які підпирали другий поверх палацу в Лісниках, і задивилась на челядь, що стала рухатись удвічі швидше, помітивши господиню. Але Корецька цього не зауважила, вона занурилась у власні думки, роздивляючись дарунок Зизанія.

«Значить, книга про те, як створювати золото. А воно й мені потрібне. За золото я викуплю всі довколишні землі. Могутність – це багатство. І з ним з Корецькими буде рахуватися сам король. Та що там король. Часи змінюються, он, звідусіль споряджають кораблі в Новий світ у пошуках золота. А ми його зможемо виробляти самі в безмежній кількості…» – господиня всміхнулась, провела рукою по оксамитовому корсажу зі срібними гудзиками. Вона відчула чийсь прискіпливий погляд, повернула голову убік і помітила Євстафія, який застиг в кінці анфілади. Той тримав щось в руках і не наважувався підійти до пані. Жінка кивнула, даючи знак, що готова до розмови. Охоронець підніс згорнутий жовтавий папір.

Та саме в цю мить з боку муру почулись сурми. Варта з башти радісно вигукнула:

– Хазяїн повернувся!

Анна скривилась «Невже Юхим? От же ж нечистий приніс…». Господиня вже повернула у бік світлиці, зустрічати чоловіка зовсім їй не хотілось.

– Князь Самійло з вершниками, – знову почулось із башти. На що Корецька розвернулась до брами і запроменіла посмішкою. Вона помчала у бік частоколу, видерлась на стіну і спостерігала, як вервечкою на замкову гору підіймаються вершники, на чолі яких її син, первісток, любов усього її життя. Чи була в цей час бодай одна жінка на цілім світі щасливіша за неї? Ні, звісно, не було такої.