Ганна Гороженко - У вогні плавильника. Срібло

Лащ чув, як баби загулькотіли, розносячи звістку про його повернення в Київ. Він усміхався у свою русу бороду. Тепер сусіди сидітимуть сумирно і намагатимуться не потрапляти йому на очі. Самійло різко натягнув мотузку, за яку був прив’язаний хуторянин. Чоловік був винний тільки тим, що спробував зі зброєю напасти на нього, Лаща, шляхтича, коли його гайдуки вирішили розважитись зі старшою донькою селянина. Змучений полонений вже ледь не падав. Процесія майже дісталась садиби пана, як дорогу переступив їй сивий чоловік у горностаєвій шубі. На його грудях – масивний золотий ланцюг. Це київський суддя.

– Самійло, хто цей полонений?

– Мій трофей! – випалив Лащ.

– Я ще раз питаю – хто ця людина? Якщо це не твій селянин, ти мусиш його звільнити! Ти знаєш закон.

– Тепер це мій хлоп, як і його хутір, його жінка та його діти! – Лащ зареготав і підняв над собою відрізану жіночу косу. Регіт підхопили його гайдуки. Подоляни довкола ахнули і завмерли.

– Самійло Лащ, ти маєш знати, що тобі такого не подарують! – вигукнув розчервонілий від люті суддя.

– А мене не обходить твоя думка, бісів законнику! І ото твоє брязкальце, – вершник вистромив вказівний палець, вказуючи на золотий суддівський ланцюг, що виблискував на сонці, – на мене не діє!

Лащ потягнув поводи на себе, від чого кінь його підстрибнув. Суддя запопадливо відскочив убік і змірив баніта презирливим поглядом. Діставшись домівки, Самійло дізнався, що на нього вже давно чекає пані. Той навіть не встиг спитати, хто саме, на радощах заскочив до світлиці та враз змарнів. За столом – білявка, кузина його Софія Ружинська.

– До Києва приїхала, сестро? – суворим тоном поцікавився шляхтич, знімаючи рукавиці. Жінка не встигла відповісти, як до зали увели скривавленого полоненого.

– Що робити із ним? – гаркнув один з гайдуків.

Софія добре знала лиху вдачу кузена. Тож відвернулась і посунулась до вікна. Лащ дістав ножа, наблизився до селянина, і дочекався поки той затремтить від страху.

– Боїшся? Правильно робиш… – та раптом господар озирнувся на гостю, яка стала до чоловіків спиною і дивилась надвір через грубе віконне скло. Самійло від хлопа відступився, поклав ножа на стіл і вимовив: – Відшмагайте його так, аби запам’ятав. А от щоб точно знав, хто тепер його господар – відріжте йому вухо.

Селянин заревів, наче той ведмідь, і спробував накинутись на шляхтича, та гайдуки його потягнули у сусідню кімнату. Крики тривали довго за стіною – Софію Ружинську від того і тіпало, і нудило. Нарешті вона змогла із себе вичавить:

– Самійло, навіщо ти так? Знову поголос піде, – дорікнула вона братові.

– Не твоя справа, – буркнув шляхтич, вмостившись у кріслі і закинувши ноги на стіл.

– І моя також. Ми родичі. – Пані сіла навпроти.

– Та-а-ак… Родичі… – замріяно повторив Лащ і позіхнув.

Обидва довго мовчали, сиділи у цілковитій тиші – крики за стіною припинились, як і будь-який шерхіт. Жінка дістала з рукава батистову хусточку і почала складати її то в квадрати, то в трикутники. Лащ вирішив перервати мовчанку.

– Як там твій чоловік? – спитав він Ружинську, та вона жодним чином не виявила, що їй ця тема розмови цікава.

– Я Корецьку бачила сьогодні, – натомість відповіла Софія.

– Так, вона землі збирає, пантрує їх, як та орлиця. – Лащ протирав свого ножа.

– Я хочу забрати в неї свою Черемошку. – Ружинська вимовила рішуче.

Самійло нарешті зацікавився розмовою і глянув на кузину:

– Нашу Черемошку, Софіє… Але потрібні люди.

– Хто може піти з нами? – очі жінки зблиснули хижими бісиками.

Лащ вишкірився:

– Ми таку армію зберемо, люба… Що можна буде й Київ нею взяти.

Княгиня Корецька обережно торкнулась шкіряної палітурки манускрипту. На кутку – застиглі краплі воску. Жінка подушечками пальців провела по ребру книги. Анна ось вже котрий час у роздумах. Книга ця таємнича, на невідомій їй мові – і зрозуміти, про що вона, і чи важлива насправді, хазяйка Лісників не може. Самотужки їй не вдасться осягнути – що ж за секрет ховається під цією темною шкіряною обгорткою. Літери, якими написаний манускрипт, напевне юдейські – але і в цьому княгиня сумнівалась.

Жінка накрила фоліант червоним оксамитом і сховала у скриню, що стояла у куті під образами. Дістала перо і чорнильницю і стала писати листа Лаврентію Зизанію. Більш досвідченого богослова і людини вченої не знайти на всіх русинських теренах. Лаврентій досконало знає грецьку, яку викладав у братських школах Вільна, Бреста та Львова. А ще він упорядник першого словника із церковнослов’янської і взагалі людина вчена і мудра. Та й віднедавна служить Корецьким. Князі запросили його в один зі своїх найкращих храмів у родовому Корці.