Ярослава Дегтяренко - Останній володар

– Ні. Ти її не вдягнеш, – рішуче заборонила Ірина.

– Мамо!

– Тьху! Бісівська одежина! І що за манера у вас, молодих, вдягатися в усе чуже?! – роздратовано нахмурилася Ірина. Вона була палкою прихильницею старожитніх традицій і страх як не любила цієї заморської нескромної моди, від якої божеволіло заможне боярство. А особливо молоденькі дівчата. Тому вона не давала дочці грошей на такий одяг, який до того ж коштував цілий статок. Але хитре дівча побігло до батька та виплакало собі цю паскудну одежину.

– Ну, мамочко… – почала воркувати Ксеня.

– Ні! Я забороняю! І не супереч мені!

– Ну дозволь вдягнути її хоча б тоді, коли поїдемо на королівський двір! – жалібно попросила Ксеня, зробивши великі очі, які зволожилися так, наче вона ось-ось заплаче. А ще кумедно вип’яла нижню губу, щоб пом’якшити матір. – Бо ще скажуть, що ми якісь селюки!

– Не смій так навіть думати! – одразу розгнівалася Ірина. – Твої діди, прадіди – великі бояри [10] Родове спадкове боярство, найвищий прошарок боярського стану. Згадуються в латиномовних документах на українських землях у XIV–XV ст. як «boiarini nobiles». та служили великим князям та королям! І серед отого збіговиська, що нині годується біля короля, навряд чи знайдуться такі, кому не соромно назвати ім’я свого діда, бо він не смердом був! Дурний наш король, що пригріває біля себе усіляких містичів [11] Давня назва містян. , які тільки тим і славні, що невідомо як наторгували грошей купи! Я вже мовчу про зграю бояр-слуг [12] Представники нижчого прошарку боярського стану, які були зобов’язані відбувати нормовану військову та інші служби у князів та панів за право користування землею. , які тільки й виживають завдяки милості короля! Недобре справи йдуть, що король цурається великих бояр! Він забув, що це ми посадили його на трон ще шмаркачем! Називається королем, а не князем, та пригріває біля себе усіляких чужинців, які на рідній землі не вжилися та прилізли на нашу й вказують нам, як треба жити! Навіщо він заводить заморські порядки, щоб містичі самі собою керували [13] Ідеться про маґдебурзьке право. Відома грамота Юрія II Тройденовича від 20 січня 1339 р. про надання місту Сянок маґдебурзького права. ? Принаджує усіляких німців та латинів замість того, щоб шанувати бояр! А ти чого рота роззявила? – гаркнула вона на челядинку, щоб вихлюпнути злість. – Лаштуй дочці воду для вмивання!

Цей спалах гніву так висотав бояриню, що вона в досаді всілася на лавку, а її пишні груди так бурхливо здіймалися, що коштовні намиста аж підстрибували. Почасти була Іринина правда – знедавна князь Юрій титулувався королем [14] Немає свідчень про використання Юрієм Тройденовичем королівського титулу. Тут і далі навмисно застосовано королівський титул щодо князя Юрія для розмежування його правління та княжіння Любарта. та рішуче позбувався старого боярства у своєму оточенні. Бояри постійно тиснули на нього, обмежували його владу, диктуючи свою волю. Тому король волів спиратися на дружинників, яких набирав з незаможних дрібних бояр та заможних містян і купців. Але Ксеня ніколи не замислювалася над цими тонкощами – у шістнадцять років дівчата мають більш важливі турботи. А от Ірина неабияк цікавилася справами королівства і часто гнівалася, що старий лад відходить у вічність. Дівчина присіла поруч із матір’ю, пригорнулася до неї та м’яко заговорила:

– Не засмучуйся так, мамочко! Нехай тато дає цьому раду. Наша справа маленька, жіноча. Та й сьогодні мої заручини, тож послухаюся тебе та вдягнуся, як споконвіку було. Ну, мамочко, не хмурся! Мій Роман давнього роду, і мені не соромно піти за нього.

Але Ірина ще дужче спохмурніла.

– Зізнаюся чесно, доню, – не подобається мені твоє заміжжя. Занадто ти молоденька для шлюбу, – тактовно мовила вона, замовчуючи, що вважає доньку занадто легковажною. – І якби твій батько послухав мене, то я б воліла віддати тебе за Андрія, старшого брата Романа. Одразу видно, що путній молодик.

Ксеня кисло усміхнулася. Спочатку двоє бояр планували шлюб між Ксенею та Андрієм. Але коли батько сказав про це Ксені, то норовлива дівчина одразу випалила: «Не хочу за нього! Він мені не подобається! Мені подобається Роман!» І затисла рота долонею, злякавшись, що бовкнула зайвого. Але батько не розгнівався, а цілком серйозно запитав: «Це правда, доню? Якщо тобі дійсно подобається Роман, я не стану тобі суперечити, бо хочу бачити тебе щасливою. Чи, може, ти взагалі не хочеш заміж за жодного з синів Васька? Тільки кажи мені правду!» – попросив він, помітивши, що донька почервоніла. Ксеня усміхнулася, згадуючи, як вона, мнучись та соромлячись, пролопотіла, що хоче за Романа. «Що ж, донечко, нехай буде по-твоєму!» – сказав тоді батько. Відтоді Ксеня страшенно пишалася собою, вважаючи себе рішучою та хороброю, здатною обстояти своє щастя. Проте дівчина щиро не розуміла, чому матері не подобається Роман.