Ярослава Дегтяренко - Останній володар

Яцькович дивився на доньку і ледь стримував сльози щастя. Він однаково любив усіх своїх дітей, але донька… Донька була його найбільшою радістю. Коли дружина повідомила про третю вагітність, Іван уже звично чекав на ще одного бешкетника до перших двох. І народження дівчинки стало деяким розчаруванням. Проте коли він узяв на руки крихітне немовля, яке кричало так голосно, що личко стало багряним, то в душі спалахнула шалена любов до цієї дівчинки. Відтоді Іван прагнув дати Ксені якнайбільше любові та уваги. Поки вона була мала, самозабутньо бавився з нею, а як виросла – ні в чому не міг їй відмовити. Яцькович нишком милувався донькою, яка сиділа поруч із нареченим така гарна, з блискучими від щастя очима. «Отче, пошли моїй доні щастя, – подумки просив старий боярин. – Вона найкраще, що я мав у житті. Благаю тебе, нехай Роман буде їй добрим чоловіком!»

А от Ірина з усіх сил приховувала своє невдоволення. Їй вистачило одного погляду, щоб помітити: Роман не в захваті від Ксені. Жінка усміхалася гостям, клопоталася, щоб удосталь було і наїдків, і хмільного, але серце було не на місці. «Ох, Боже, Боже, марно було щось говорити чи доводити Іванові – він і слухати мене не схотів, що Роман Ксені не пара. Та й Васько аж загорівся цим шлюбом, наче від цього його власне щастя залежить! А вона наче засліплена цим молодиком! Така ще дитина. Дурненька та наївна! Ох, Пречиста Богородице, заступися за мою донечку, щоб не було їй горя у шлюбі!» – думала сердешна мати.

Веселий бенкет тривав до самих сутінків. З поваги до єпископа обрядових пісень, у яких згадувалися поганські боги, не співали. Однак що більше гості пили, то більше хмеліли та вільніше поводилися. Навіть преосвященний Михайло не втримався та виголосив такий тост, що зовсім не личить духовній особі. Після цього п’яний Дедько загорлав паскудненьку та веселу пісеньку, яку підхопили й інші гості. Розходитися всі почали лише тоді, коли короткий січневий день згас.

Тоді Ірина урочисто відвела Ксеню з Романом в опочивальню, де за звичаєм постелила їм постіль та вийшла. Ксеня почала роздягатися, раз у раз зиркаючи на Романа, який повернувся до неї спиною. Чомусь коханий був похмурим, наче йому не в радість була ця ритуальна ночівля.

Роман різко озирнувся, наче відчувши її погляди. Його очі були крижані. Швидко зняв каптан та чоботи, вклався з краєчка ліжка і, буркнувши «Добраніч!», повернувся до нареченої спиною.

Ксеня зітхнула. Хотілося, щоб Роман хоча б обняв її, не кажучи вже про поцілунок. Згадалося, який він був веселий та пустотливий, коли приїжджав до них у гості. Тоді він сяяв від веселощів, приязно базікав, піддражнював Ксеню, чим одразу заворожив. «Може, так і треба поводитися? Не може ж він ставитися до мене розв’язно. Врешті-решт я не селянка, з якою можна не церемонитися», – виправдовувала свого милого наївна дівчина.

Роздягнувшись, Ксеня вклалася з іншого краю ліжка та швидко заснула, бо день видався нервовим.

А коли вранці прокинулася, то Романа поруч уже не було. Мати сказала їй, що він поїхав ще затемна, бо йому треба у дитинець – хлопець служив отроком у короля.

Насправді Роман поїхав не в дитинець і навіть не додому, а на ту вулицю Володимира, де селилися незаможні містичі. Там він зупинився біля маленького двору, завбачливо озирнувся – чи не стежить хто? – та шуснув у хвіртку. Прив’язавши коня у дворі, хлопець квапливо увійшов у сіни крихітного будиночка, де зіткнувся з дівчиною, яка, схоже, вибігла йому назустріч.

Дівчина рвучко кинулася йому на шию. А Роман міцно притис її до грудей, палко поцілував у скроню, ковзнув губами по її щоці, жадібно допався до уст.

– Кохана моя, моє життя, – шепотів він між поцілунками. – Господи, яке ж це щастя обнімати тебе!

Дівчина, замружившись від задоволення, підставляла Романові губи. Але потім наче отямилася та вивільнилася з його рук.

– Ти тепер заручений, – зітхнула вона.

– А будь проклята Богом і людьми моя наречена! – злісно вигукнув Роман.

– Не кажи так! Це гріх!

– Гріх? Гріх повіситися мені на шию, бо не знає ні в чому відмови! Якби вона зажадала пташиного молока або зірки з небес, то її таточко і світ би перевернув задля її примхи. Настуню, тікаймо вдвох! Гори воно вогнем! Поїдемо до Києва і якось там влаштуємося.

Але Настя заперечливо похитала головою.

– Я не можу ламати твою долю, Романе. Нехай вже я буду мучитися без тебе, але ти не повинен микатися світом через мене. Ти боярський син, а я – донька зубожілого купця.