Ярослава Дегтяренко - Останній володар

– Годі балачок! – мовила Ірина. – Час збиратися!

Зітхнувши, Ксеня почала вмиватися, з досадою спостерігаючи, як мати порпається у її скрині, вибираючи пристойне вбрання. Умившись, дівчина без особливого задоволення вдягла сорочкоподібну шовкову сукню ніжно-блакитного кольору. А поверх – туніку до колін, з широкими рукавами до ліктів, пошиту з затканого золотом цупкого шовку та оторочену по краях хутром горностая. Але з особливим задоволенням Ксеня одягла вінчик [15] Прикраса, схожа на діадему або стрічку з нашитими металевими пластинами, яку в Київській Русі носили заможні жінки. . Його їй віддала мама, і вона дуже тішилася цією неймовірною прикрасою – на срібних чотирикутних пластинах було нанесено сканню [16] Ювелірна техніка: на металеву основу напаювали візерунок з тонких проволок та заповнювали різнокольоровою емаллю. візерунки дивних, ніколи не бачених квітів. Пластини так майстерно кріпилися до низки дрібних перлів, що здавалося, ніби перли та пластини не з’єднані поміж собою. Мати розповіла, що дуже давно цей вінчик виготовив відомий київський майстер. І відтоді він передавався в її родині від матері до доньки.

– Яка ж ти в мене гарна, доню, – усміхнулася Ірина, спостерігаючи, як Ксеня милується своїм відображенням. Зітхнула та обняла доньку, притулившись щокою до її щоки та дивлячись разом з нею у люстерко.

– Я на тебе схожа, бо ти в нас красуня! – вдоволено вигукнула Ксеня.

Ірина усміхнулася на ці лестощі та вказівним пальцем лагідно тицьнула доньку по кирпатому носику.

– І треба ж було отримати цю кирпу у спадок від батька! Добре, що хоч маленька та охайна, а не як ріпа! І тобі час снідати, бо будеш заручена голодною.

Однак поснідати Ксені не судилося, бо в коридорі пролунав ґвалт, і двері розчинилися так, що ледь не злетіли з петель – у дверному отворі з’явилася маленька дівчинка-челядинка, захекана й почервоніла, та випалила:

– Свати приїхали!

Ксеня з Іриною одразу кинулися до вікна – у дворі спішувалося декілька вершників, серед яких Ірина впізнала Даниловича. А у ворота в’їжджало декілька саней, в яких сиділи дружини та доньки родичів Васька. За звичаєм, на заручини запрошували всю рідню.

– Матір Божа! – заволала бояриня. – А ти ще й не снідала! От як так можна було спати, що ледь нареченого не проспала?! – стурбовано оглянула Ксеню і, впевнившись у її пристойному вигляді, і собі кинулася до дзеркала. Поправила убрус [17] Головний убір заміжньої жінки, який приховував волосся. , вінчик, намиста, оглянула свій одяг і, кинувши дочці «Спускайся!», вилетіла з кімнати зустрічати гостей.

А Ксені стало страшно. Звичайно, їй дуже хотілося побачити Романа, але оцей його почет зі старих і не дуже кривляк, які, напившись, почнуть сипати масними жартами та горлати паскудненькі пісні… Дівчина дивилася крізь вікно на гостей і не уявляла, як вийде до них, як подасть Роману руки та сяде з ним за стіл. А потім за древнім звичаєм мати настелить їм постіль, і вони ночуватимуть разом на знак того, що скоро стануть подружжям. І це ж тільки заручини! А попереду ще весілля, з яким бояри чомусь квапилися, призначивши його на березень.

– Бояришне, – вирвав її з задуми голос челядниці. – Ходімо, тобі треба в сінцях сховатися, поки гості до терема не зайшли.

Ксеня зітхнула: прикро, що всі подружки залишилися у Холмі, їй дуже не вистачає їхньої підтримки. Однак, опанувавши себе, дівчина разом з челядинкою квапливо спустилася у сіни та сховалася в темному куточку під сходами. Розчинилися великі двері – у сіни увірвалося світло та морозне повітря разом з гомоном гостей. Попереду йшли її батьки, а поміж ними чинно крокував володимирський єпископ Михайло як найпочесніший гість. Ксеня задоволено усміхнулася – через єпископа учта буде більш пристойною, інакше б вона її не витримала. Очевидно, єпископа запросив Данилович, який йшов із двома боярами-сватами. Васько торік овдовів, і дівчина безсовісно цьому раділа – у неї не буде свекрухи! Слідом ішли два брати Ксені – старший Осташко та Ходко, молодший за неї на два роки. Ще був найстарший – Петро, але він уже був одружений та залишився в Холмі. За ними йшли інші гості – веселі, ошатні у своїх коштовних шапках, обкладених оксамитом і парчею, та шубах, підбитих яскравими сукнами. А замикали цю ходу Андрій з Романом. Однак, за звичаєм, брати залишилися у сінях.

Зі свого куточка Ксеня не могла відвести очей від Романа. Порівняно зі старшим братом, хлопець був невисокий, занадто субтильний як на дев’ятнадцять років. Проте худеньке тіло здихлика вінчала голова янгола – риси обличчя вражали витонченістю та гармонією, а великі круглі очі в обрамленні чорних вій були блакитними, мов бірюза. З-під хутряної шапки вибивалися золотаві, як колосся пшениці, локони. Так само золотавими були й охайні вуса, рідкі через молодий вік. Роман відчув її погляд, роздратовано зиркнув у куток і з погано прихованим незадоволенням в голосі мовив: