– З допомогою бояр. Вони зненавиділи Юрія за його свавілля та властолюбство. Він їх жорстко у шорах тримає. Крім того, ходять чутки, що він начебто хоче повернутися до католицтва, а такого схизматики-русини не потерплять, – прибрехав Казимир, розуміючи, що потрібна якась пристойна підстава для виправдання зрадливості боярства. – Тож у мене є усі шанси домовитися з боярами, які мене підтримають та допоможуть скинути Юрія.
– А раптом у тебе не вийде? – несподівано запитав Влодко. – Війна недешева і непевна справа, враховуючи такого супротивника, як Юрій.
На це Казимир лише осміхнувся.
– Вийде, братику! Усе вийде якнайкраще. Галицькі бояри мріють володіти своїми маєтками пожиттєво та залишати їх у спадщину нащадкам. Юрій їм не дозволяє, а я, себто ти, дозволиш тим боярам, які нам допоможуть. Головне – щоб ти мене не зрадив після того, як сядеш на трон. Завжди пам’ятай, хто посадовив тебе на нього! – грізно прошипів Казимир.
– І все ж таки: як ти це зробиш? Кому ти збираєшся довіритися? І ти впевнений, що самі бояри підуть на зраду свого короля навіть заради володіння маєтками? – допитувалася Ельжбета.
– Це вже моя таємниця, – відрізав Казимир.
Повисло мовчання – брати та сестра замислилися кожен про своє.
– Добре, я поговорю з чоловіком та маркграфом, – після роздумів погодилася Ельжбета. – Але ти, брате, мусиш присягтися, що не заподієш зла моїм синам, якщо Карл Роберт, збав Боже, помре. Ти підтримуватимеш мене і Людовіка. І якщо станеться так, що будеш бездітним, то зробиш його своїм спадкоємцем!
– Обіцяю! – швидко зронив Казимир.
– Присягни мені! – зажадала Ельжбета.
– Ти не віриш моєму слову? – образився Казимир.
– Ні, – незворушно заявила жінка. – Ти один з найхитріших, найпідліших пройдисвітів, які коли-небудь ходили під цим сонцем, і твої гріхи не відмолить навіть сам Папа! Тому присягни мені на святому Євангелії, що дотримаєш свого слова. Господь —єдиний, кого ти ще боїшся!
Влодко гірко усміхнувся – сумно було бачити брата та сестру, для яких кревні зв’язки вже мало важили, бо обом душі отруїла влада. «А що я можу вдіяти? – думав він. – Я мушу дбати про свій добробут, хоч і безчесним шляхом!»
Казимир підвівся і, взявши Євангеліє, присягнув. Тільки після цього Ельжбета заспокоїлася та разом із Влодком пішла. Але, вийшовши у коридор, зупинилася та запитала брата:
– Ти повністю усвідомлюєш, на що ідеш? Якщо ця інтрига провалиться, то король Юрій жорстоко помститься всім нам. А тесть Ґедимін та Орден йому допоможуть!
– Розумію. Але розумію й те, що Казимир зовсім забув про Лю`барта, сина князя Ґедиміна. Він теж має права на руський трон завдяки шлюбу з донькою покійного князя Лева, двоюрідною сестрою короля Юрія.
Ельжбета скинулася, мов кобилиця на аркані, бо геть забула про литовського княжича, та хотіла бігти у покої Казимира.
– Не метушися! – втримав її Влодко. – Нехай Казимир робить усю брудну роботу сам. Якщо йому вдасться посадити мене на трон, то присягаюся, що не буду веретеном у його руках. Я – онук руського короля Лева Даниловича і не дозволю себе зневажати. І я пам’ятатиму, якою доброю була до мене ти, сестро. Ходімо!
Невдоволено підібгавши губи, Ельжбета покрокувала поруч із Влодком темними переходами палацу. Свічка у руці брата тремтіла від протягів, полум’я стрибало, кидаючи химерні тіні на кам’яні стіни, і, здавалося, навколо танцюють демони. «Ох, не буде Казимирові добра від цієї затії! – думала Ельжбета. – Втім, мені однаково – головне, щоб мої діти не постраждали!»
Протягом наступних днів усі домовленості між королями були остаточно узгоджені – Казимир зрікся Сілезії та визнав племінника своїм спадкоємцем, маркграф Карл від імені свого батька зрікся прав на польську корону та заприсягся перебувати у дружбі з Казимиром, а бідолашний Карл Роберт заспокоївся – якщо він помре, то у маленького Людовіка буде і опікун, і польська корона.
Однак марно три королі раділи зі своїх домовленостей: спроба Казимира посадити на руський трон Влодка з тріском провалилася – небагато знайшлося свавільних бояр, готових визнати його своїм володарем. А тих, хто зважився, Юрій Тройденович або скарав на смерть, або відібрав маєтності, залишивши безсильними жебраками.
Але нікому й на думку не спало, що король Казимир ніколи так просто не здавався – в його голові вже визрів новий план захоплення Русі.
Наївність – не недолік, а навпаки, ознака обдарованості.
Читать дальше