Ярослава Дегтяренко - Останній володар

Війна тривала довго. Постарів та помер Владислав, так і не здійснивши своєї мрії та залишивши її у спадок Казимирові разом з роздробленим королівством. Одряхлів і Ян, а до того ж іще й повністю осліп, застудившись у поході на великого князя литовського Ґедиміна, за що був прозваний Сліпим.

Врешті-решт у 1335 році висотані суперники за посередництва Карла Роберта дійшли згоди: Ян зрікався Польщі та союзу з тевтонцями, натомість Казимир мав віддати йому Сілезію та сплачував двадцять тисяч празьких грошей; а Тевтонський орден мав отримати Померелію [2] Інакше – Гданське Помор’я. Місцина на півночі Польщі, на березі Гданської затоки, яку відібрали тевтонці у 1309 р. як польський «відкуп», але повернути Казимирові раніше відібрані Куявію та Добжинь.

Казимира це замирення не тішило, бо хотілося здійснити мрію покійного батька. Та й втрата Померелії боляче била по його казні – це був вихід до Балтики, яким проходив торговий шлях, а значить – шлях поповнення казни. Однак вибору не було. Тим паче тривала судова тяганина з тевтонцями, які не хотіли повертати Куявію та Добжинь. Саме тому Казимир не квапився остаточно віддати Сілезію.

Втім, вічно затягувати справу неможливо, тому королі знову з’їхалися до Вишеграда. Щоправда, сліпого Яна замінив його син Карл, маркграф Моравії.

Але тепер усе було набагато гірше: попри родинні зв’язки Карл Роберт зажадав від Казимира плати за свою послужливість – у випадку його бездітності польський трон успадкує Людовік.

Відсутність спадкоємця була найбільшим нещастям Казимира. Дві донечки Ельжбета та Кунігунда були його втіхою, але ж потребував він сина! У всьому звинувачував дружину Анну, дочку князя Ґедиміна – норовливу та незалежну, зухвалу та веселу, – яка жила у своє задоволення, наче не відчуваючи провини за відсутність нащадка. І Казимир безсовісно мріяв про її смерть, щоб узяти новий шлюб та нарешті отримати жаданого спадкоємця.

Але Анна на здоров’я не скаржилася. Ян Сліпий з тевтонцями висів над Казимиром, мов дамоклів меч, тому з кожним днем він схилявся до згоди на пропозицію шуряка. А насправді Казимир уторопав, якими землями можна відшкодувати втрату Сілезії та Померелії. Втім, про ці хитрі плани король поки мовчав, не розповідаючи навіть ксьондзу на сповіді.

– Ходімо додому, Людовіку, – сухо мовив Казимир, остаточно збридившись прогулянкою. – Тільки хочу попросити тебе: ніколи не розповідай іншим того, що сказав мені. Якщо хочеш бути королем, то тримай язика за зубами про будь-які плани. Добре? І про цю розмову ми з тобою теж нікому не скажемо.

Людовік задоволено закивав головою, зрозумівши, що дядько не наябедничає матері, та невимушено взяв його за руку. Казимира аж пересмикнуло, коли він у своїй великій та сильній руці відчув м’якеньку дитячу долоньку. Він кинув останній погляд на чарівний Дунай. Зітхнув і повів небожа геть із моцних мурів Високого замку. Попереду чекав крутий спуск з пагорба до королівського палацу, який, притулившись до схилу Сібріку, витягнувся уздовж Дунаю.

На подвір’ї палацу Казимира чекала приємна несподіванка – сестра Ельжбета радо вітала Владислава, князя Добжинського, який доводився їм обом двоюрідним братом з боку батька. Казимир аж засяяв, бо цей родич був для нього вельми цінним – саме йому було відведено головну роль у майбутніх планах. Задоволено осміхнувшись, Казимир забув про небожа та побіг вітатися з братом.

– Благослови тебе Господь, Влодку, що ти приїхав до нас! – радісно вигукував він.

Влодко прискіпливо подивився на брата, немов промацуючи його. Він був у розквіті молодості та всім ладний, окрім сильної сутулості, через яку його прозвали Горбатим.

– Як я міг відмовити вашій величності?! – церемонно відповів Влодко. – Та й бажання побачити найяснішу королеву, мою дорогу сестру, змусило мене радо прийняти вашу пропозицію.

– Навіщо ти запросив Влодка? – відверто запитала Ельжбета, уважно спостерігаючи за братами. – Ні, ні! Я дуже рада бачити тебе, Влодку. Але мене дивує, чому брат одразу не привіз тебе з собою?

– Це неважливо! – відрізав Казимир. – Влодко з дороги, йому треба перепочити, тож добре подбай про нього, люба сестричко.

– Знову був у Верхньому замку? – запитала Ельжбета. Нахмурилася, побачивши сина, який уважно роздивлявся нового родича. – Навіщо таскаєш з собою Людовіка?

– Ну, він же мій майбутній спадкоємець! Чи не так? Тому прагну прищепити йому любов до Польщі, щоб він мудро та справедливо нею правив! – ущипливо мовив Казимир та квапливо шмигнув у палац, щоб уникнути незручної розмови.