Джон Толкін: Володар Перстенів

У цій книзі йтиметься здебільшого про гобітів, і з її сторінок читач довідається чимало про їхню вдачу, а дещо і про історію. Деякі відомості про гобітів можна також знайти у вибраних уривках із «Червоної книги Західного Пограниччя», що вже вийшли під назвою «Гобіт». Цю оповідь узято з перших розділів «Червоної книги», яку написав сам Більбо, перший гобіт, який прославився на весь світ; і назвав він ці розділи «Туди і назад», оскільки в них було описано його подорож на Схід і повернення додому — пригоду, яка згодом втягнула всіх гобітів у великі події тієї Епохи, про яку розповідається тут.

Багато хто, однак, захоче ще на самому початку оповіді дізнатися дещо більше про цей дивовижний народ, тим часом не в кожного знайдеться перша книжка. Для таких читачів подаємо кілька найважливіших нотаток вибраного з гобітських переказів, а також коротко переповідаємо першу пригоду.

Гобіти — непримітний, але дуже давній народ, колись набагато чисельніший, аніж нині; люблять вони спокій і тишу, а ще добре оброблену землю: немає для них нічого кращого за впорядковану і доглянуту сільську місцевість. Вони ніколи не розуміли і не любили механізмів складніших, аніж ковальські міхи, водяні млини чи ткацькі верстати, хоча знаряддями користуються досить вправно. Навіть у давнину гобіти зазвичай тримались осторонь від «Великого Народу», як вони нас називали, а сьогодні уникають нас із острахом, тож зустрітися з ними нелегко. У них гострий слух і добрий зір, і, хоча вони мають схильність до повноти і без потреби не метушаться, рухаються все ж моторно та зграбно. Споконвіку вони володіють умінням зникати швидко і безшумно, коли раптом повз них прочалапає якийсь здоровило, з котрим не бажано зустрічатись; і це вміння вони розвинули так добре, що для людей воно стало здаватися якимись чарами. Та насправді гобіти ніколи ніяких чарів не вивчали, а невловні тільки через вироблені навички, які завдяки спадковості і практиці, а також тісному зв'язку із землею народам більшим і незграбнішим видаються неймовірними.

Отож зросту вони невеликого, менші за гномів: не такі міцні та дужі, хоча насправді не набагато нижчі. Заввишки вони бувають різні, між двома і чотирма футами за нашими мірками. У наш час вони рідко сягають трьох футів; кажуть, вони змиршавіли, а от у давнину були вищі. Як записано в «Червоній книзі», Бандобрас Тук (Бикорева), син Ізенґріма Другого, мав чотири з половиною фути й міг їздити на коні. Гобітські хроніки стверджують, що його переросли тільки два славні герої минувшини; про ту цікаву історію ще йтиметься в цій книзі.

Що ж до гобітів Ширу, про котрих, властиво, й ітиметься, то були вони у дні миру та процвітання веселим народом. Зодягалися вони в яскраві кольори, особливо полюбляючи жовтий і зелений; утім, рідко носили взуття, бо мали на ногах тверді шкіряні підошви та густе кучеряве волосся, дуже схоже до волосся на голові, переважно каштанове. Отож шевство у них було розвинуте слабо, проте пальці вони мали довгі та вправні й уміли змайструвати багато корисних і гарненьких речей. Обличчя їхні — не стільки вродливі, скільки просто добродушні, широкі, з блискучими очима та рожевими щоками, а роти завжди готові сміятися, їсти і пити. І сміялися вони, і їли, і пили часто й від щирого серця; жарти любили прості, а попоїсти — шість разів на день (коли мали що). Вони були гостинні й любили вечірки, а також подарунки, які роздавали щедро і приймали охоче.

Цілком зрозуміло, навіть попри нинішнє відчуження, що гобіти — наші родичі, — вони набагато ближчі до нас, аніж ельфи чи навіть гноми. У давнину вони розмовляли мовою людей, тільки на свій лад, а любили і не любили те саме, що й люди. Втім, тепер уже неможливо з'ясувати, чим саме ми споріднені. Походження гобітів губиться у Прадавніх Часах, лік яких утрачений і забутий. Лише ельфи зберегли пам'ять про ту минувшину, але їхні перекази стосуються здебільшого їхньої власної історії, де люди з'являються зрідка, а про гобітів узагалі не згадується. Однак зрозуміло, щодо того, як гобітів спостерегли інші народи, вони споконвіку жили собі тихенько в Середзем'ї. А що у світі й так безліч усіляких дивовиж, то цей маленький народ видавався не надто вартим уваги. Але у дні Більбо та його спадкоємця Фродо гобіти несподівано й аж ніяк не за власним бажанням стали і важливими, і шанованими, звернувши на себе погляди Мудрих і Великих.