Джон Толкін: Володар Перстенів

Ті часи, дні Третьої Епохи Середзем'я, давно минули, й відтоді всі землі змінилися; та жили гобіти, безперечно, в тих самих краях, де мешкають і досі: на північному заході Старого Світу, на схід від Моря. Про свою первісну батьківщину гобіти часів Більбо не зберегли жодних відомостей. Любов до науки (крім знань із генеалогії) була серед них не надто поширена, проте залишилося кілька гобітів зі старих родів, котрі вивчали свої, гобітські, книжки і навіть збирали в ельфів, гномів і людей свідчення про давні часи та далекі землі. Їхні власні хроніки починаються лише з часів заселення Ширу, а найдавніші легенди заледве сягають далі за Дні Блукань. Однак із тих легенд, а також свідчень про їхні особливі слова та звичаї зрозуміло, що, як і багато інших народів, гобіти в далекому минулому перейшли на захід. Найдавніші легенди, очевидно, відобразили той час, коли гобіти жили у верхів'ях Андуїну, між Великим Зеленим Лісом та Імлистими Горами. Що саме змусило їх до важкого й небезпечного переходу через гори до Еріадору, — тепер не зрозуміти. Їхні перекази згадують про людей, котрих розплодилося забагато, і про якусь тінь, що впала на Ліс, а він потемнів і відтоді став називатися Морок-лісом.

Ще до переходу через гори гобіти розділилися на три роди: шерстоноги, вперти та блідошкіри. Шерстоноги були смаглявіші, дрібніші й нижчі за інших, а також безбороді та босі; руки мали вправні, а ноги — прудкі; жили вони переважно в горах і на схилах пагорбів. Вперти були ширші у плечах і кремезніші, руки та ноги мали великі, а перевагу надавали рівнинам і річковим долинам. Блідошкіри мали світлі шкіру та волосся, а також були вищими і стрункішими за інших; вони любили лісисту місцевість.

Шерстоноги в давнину товаришували з гномами і довго жили біля підніжжя гір. Вони рано подалися на захід і кочували Еріадором аж до гори Грозової, тоді як інші все ще залишались у Дикому Краї. Вони були найхарактернішим, найтиповішим, а також найчисельнішим різновидом гобітів, міцно трималися свого осідку і найдовше зберігали предківський звичай жити в підземних ходах і норах.

Вперти довго жили на берегах Великої Ріки Андуїн і менше за інших сторонилися людей. Вслід за шерстоногами вони прийшли на захід, а далі — вздовж річки Шумної — помандрували на південь; там, між Тарбадом і Сірим Краєм, більшість із них затрималася надовго, аж поки знову не рушила на північ.

Блідошкіри — найменш чисельна північна гілка. Вони найтісніше контактували з ельфами, маючи кращі здібності до мов і пісень, аніж до ремесел; у давнину вони надавали перевагу полюванню перед рільництвом. Вони перетнули гори на північ від Рівендолу й зійшли до Сиводжерельної. В Еріадорі невдовзі змішалися з іншими родами, які їх випередили, та оскільки були дещо сміливішими і кмітливішими за інших, то частенько ставали верховодами чи ватажками у кланах шерстоногів і впертів. Навіть у часи Більбо сильна кров блідошкірів усе ще давалася взнаки в найславетніших родинах — зокрема Туків і господарів Цапового Краю.

У західних землях Еріадору, між Імлистими й Місячними Горами, гобіти натрапили і на людей, і на ельфів. Справді, там іще мешкали останні з дунаданів, королівських нащадків тих, хто приплив Морем із Вестернесу; та вони швидко вимирали, і землі їхнього Північного Королівства перетворювалися на пустку. Вільного простору для прибульців було вдосталь, і незабаром гобіти почали селитись і будувати впорядковані селища. Від найдавніших поселень у часи Більбо не зосталось і сліду, та одне з найважливіших таки вижило, хоч і стало меншим за розмірами; воно було біля Брі, в Чет-лісі, за якихось сорок миль на схід від Ширу.

Саме в часи сивої давнини гобіти навчилися грамоти і стали писати, як дунадани, які свого часу перейняли це мистецтво від ельфів. Тоді ж вони забули, якою мовою розмовляли досі, й почали користуватися загальною мовою, або ж вестроном, яким послуговуються на всіх землях від Арнору до Ґондору та на всьому узбережжі Моря від Белфаласу до ріки Місячної. Однак гобіти зберегли кілька власних слів, назви місяців і днів, а також чимало прадавніх імен.

Десь у ті часи гобіти починають лічити літа, і легенда переростає в історію. Було це року тисяча шістсот першого Третьої Епохи, коли брати з роду блідошкірів Марко і Бланко подалися з Брі; отримавши дозвіл від великого короля у Форності [1] Згідно з літописом Ґондору, ним був Арґелеб II, двадцятий витязь північної династії, яка закінчилася через триста років з правлінням Арведуї. , вони перетнули буру ріку Барандуїн на чолі великого загону гобітів. Пройшовши Кам'янодужним Мостом, збудованим у дні могутності Північного Королівства, вони заселили всі землі за рікою аж до Далеких Схилів. Від них вимагали тільки утримувати в доброму стані Великий Міст, а також усі інші мости і дороги, сприяти королівським гінцям і визнавати верховну владу короля.