Джон Толкін - Сильмариліон

«Сильмариліон», у якому йдеться про Прадавні Часи, тобто про Першу Епоху Світу, було видано, коли від дня смерті його автора минуло вже чотири роки. Якщо у «Володарі Перстенів» розпові­дається про величні події наприкінці Третьої Епохи, то корпус «Сильмариліона» — це легенди, які дійшли до нас із далекого ми­нулого, коли Морґот — перший Темний Володар — мешкав у Середзем’ї, а Високі ельфи розпочали війну проти нього, щоби по­вернути собі Сильмарили.

Однак «Сильмариліон» не просто переповідає значно давніші від описаних у «Володарі Перстенів» події, а й — за концептуальною суттю — є значно давнішим. Дійсно, батько почав писати його ще півстоліття тому (проте в той час не називав «Сильмариліоном»), ба більше, в пошарпаних записниках, датованих 1917 роком, досі вдається розібрати найраніші, частенько занотовані олівцем, варіан­ти основних міфологічних фабул. Утім, цей твір ніде не публіковано (хоча певні вказівки на зміст книги знаходимо в тексті «Володаря Перстенів»), адже впродовж цілого свого довгого життя батько не зрікався його і навіть в останні роки не припиняв над ним працюва­ти. За весь той час «Сильмариліон» не зазнав суттєвих змін, оскільки існував просто як велика наративна структура; він давним-давно перетворився на усталену традицію та став передумовою для появи пізніших творів. Але це зовсім не означає, що текст був тривким та незмінним; навпаки, змінювалися навіть фундаментальні ідеї, що стосувалися природи зображуваного світу; одні й ті самі легенди переказувано в розлогій або скороченій формі й у різних стилях. З плином років зміни та варіації — як у деталях, так і в масштабних вимірах — набули такої складності, всеохопності й багаторівневості, що створення остаточної викінченої версії здавалося недосяжним. До того ж, давні легенди («давні» не лише з огляду на те, що вони бе­руть початок у віддаленій Першій Епосі, а й із погляду батькового життя) стали засобом вираження та розвитку, а також умістилищем його найглибших роздумів. У пізніших писаннях роль міфології та поезії слабшає, натомість на перший план виходить батькове захоп­лення теологією та філософією: саме звідти беруть початок стильові невідповідності.

Після смерті батька мені випало надати цьому творові читабельного вигляду. Я чітко усвідомлював, що спроба викласти розмаїті матеріали в одній книзі — подати «Сильмариліон» як справді тривалий і неперервний процес творення довжиною в півстоліття — спричинила би хіба що плутанину й ускладнила би сприйняття найсуттєвіших моментів. Отож, поставивши собі за мету створити самодостатній текст, я відбирав і впорядковував матеріали так, аби вийшла якомога зрозуміліша внутрішньо послідовна оповідь. Найбільші труднощі спіткали мене під час опрацювання кінцевих розділів цього твору (від історії про смерть Туріна Турамбара), бо вони багато років залишалися незмінними й подекуди відверто дисонували з більш розвиненими концепціями інших частин книги.

Годі мріяти про цілковиту узгодженість чи то в межах самого «Сильмариліона», чи то між ним і рештою оприлюднених літератур­них творів батька, адже її вдалося б досягти хіба що невиправдано дорогою ціною. До того ж, батько задумав «Сильмариліон» як компіляцію, стислу оповідь, що існувала у формі предковічної легенди і лише згодом (адаптувавши надзвичайно різноманітні джерела: вірші, аннали, усні перекази) набула розвитку. Провести паралелі між цією концепцією та реальною історією самої книги не складно, позаяк у її основі лежить чималий пласт попередньої прози та поезії, а сама вона не лише теоретично, але і практично є до певної міри посібником. Про це свідчить змінна швидкість оповіді та різні ступені деталізації, притаманні різним частинам тексту, контраст (це лишень один приклад) між чіткими згадками про місце дії та мотивацію героїв у ле­генді про Туріна Турамбара та високим за стилем і позбавленим емоцій описом кінця Першої Епохи, коли було зруйновано Танґородрім і переможено Морґота. Про це свідчать також певні відмінності в інтонації та манері зображення, певні неточності, а подекуди й недостатня зв’язність тексту. Для прикладу, доводиться припус­кати, що «Валаквенту», хоч у ній і йдеться про чимало речей, які стосуються часу найдавнішого перебування елдарів у Валінорі, було реконструйовано значно пізніше, ніж наступні сюжети. Саме цим мож­на пояснити непостійність граматичних часів і перспектив оповідача, як і те, що подекуди божественні сили видаються реально присутні­ми та значущими у світі, а подекуди — віддаленими, наче зникла раса, сліди існування якої зберегла тільки пам’ять.