Джон Толкін - Сильмариліон

Щодо часу появи, розвитку та композиції, то все це почалося разом зі мною — і ледве чи вельми цікавить іще когось. Тобто я не пригадую такого дня, коли би не вибудовував цього світу. Чимало дітей створює або принаймні починає створювати власні вигадані мови. Я ж захопився цим, відколи навчився писати, й ніколи не зра­джував це своє захоплення. Та, звісно, ставши професійним філоло­гом (зацікавленим, передусім, лінгвістичною естетикою), змінив смаки, вдосконалив теоретичні знання та, напевно, практичну май­стерність. Тепер мої твори ґрунтуються на зв’язку мов (здебільшого лише схематично накиданих). В уста істот, котрих я англійською хибно назвав ельфами, вкладено дві споріднені майже довершені мови, кожна з яких має свою історію та науково виведені, зі спільного походження, форми, які репрезентують два різні боки моїх лінгвіс­тичних смаків. Оці мови і породили практично всі власні назви, які є в моїх легендах. Це, гадаю, надає номенклатурі певної знаковості (зв’язності, узгодженості лінгвістичного стилю й ілюзорної історич­ності), якої суттєво бракує іншим спорідненим творам. Не всі, втім, сприймуть це так само серйозно, як я, бо надміру гостра чутливість до таких речей — то моє прокляття.

Крім мов, іще однією першорядною моєю пристрастю були ab initio міфи (не алегорії!) та казки, а понад усе — героїчні легенди на межі вигадки й історії, яких у світі (доступному мені) не набе­реться вдосталь, аби вгамувати мій апетит. Лише коли я став сту­дентом, розум і досвід допомогли мені збагнути, що ті захоплення не є різними, як протилежні полюси наук і небилиць, а нерозривно пов’язані. Утім, я не «фахівець» [1] Хоча багато міркував про це. у питаннях міфів і казок, адже завж­ди (наскільки пригадую) шукав у них вихідного матеріалу, певних інтонацій і мелодій, а не просто знання. Також — і, сподіваюся, це не прозвучить безглуздо — мене віддавна гнітила бідність моєї улюб­леної країни: вона не має власних переказів (вирощених на її мові та ґрунті), принаймні вони не тієї якості, яку я шукав і знайшов (як скла­дову частину) в чужоземних легендах. Є міфи грецькі та кельтські, є лицарські романи, є легенди германські, скандинавські та фінські (вони глибоко вразили мене); і жодної англійської, за винятком хіба що доведених до убозтва текстів із дешевих видань народних казок. Звісно, Артурівський світ нікуди не зник, а проте він, хай який пе­реконливий, усе ж не вповні акліматизований і асоціюється радше з територією Британії, а не Англії, не заповнюючи нішу, яку я вважаю порожньою. З одного боку, це надто бурхлива, фантастична, непо­слідовна та шаблонна «феєрія». З іншого, суттєвішого, боку, — тут, вочевидь, не обійшлося без впливу християнської релігії.

З певних причин, про які не хочу говорити зараз детально, це здається мені фатальним. Казки та міфи, як і решта творів мистецт­ва, повинні відображати й у, так би мовити, екстрагованому вигляді містити елементи моралі та релігійної істини (або ж помилковості), проте аж ніяк не висвітлювати їх надто чітко, тим паче у формі, в якій вони існують у первинному «реальному» світі. (Звісно, я кажу про нинішню ситуацію, а не про стародавні язичницькі, дохристи­янські, часи. І не повторюватиму тут раніше написаного в есеї, який Ти читав.)

Не смійся! Колись давно (відтоді я поступово спустився на зем­лю) мені заманулося створити основну частину більш-менш цілісної легенди, яка від опису космогонії поволі переходила б у романтичну казкову історію, де більше ґрунтувалося би на меншому, дотичному до землі, а менше збагачувалося би з широкого тла. їй би добре па­сувала проста присвята: Англії, моїй Батьківщині. їй були би при­таманні доволі спокійні й чисті інтонації та мелодії, що їх я прагнув знайти, вона би викликала спомин про нашу «атмосферу» (про по­вітря та ґрунт Північного Заходу, себто Британії та сусідніх частин Європи, а не про італійські, егейські чи тим паче східні краї). На до­дачу до прозорої, ледве вловної (якби мені вдалося цього досягнути) краси, яку дехто називає кельтською (втім, вона нечасто трапляється у справжніх кельтських речах), ота легенда була би «високою», звіль­неною від очевидності й гідною зрілого духу землі, віддавна зануреної в поезію. Деякі великі оповіді я б описав детально, та більшість на­кидав би тільки у вигляді схем, загальними рисами. Цикли поєдну­валися б у величну цілісність, однак давали би свободу дії іншим умам і рукам, які володіють фарбами, музикою, драмою. Абсурд.