Джон Толкін: Сільмарілліон: Айнулі́ндале, Валаквента

І був Е́ру, Єдиний, хто в А́рді зветься Ілу́ватар; і створив він спершу а́йнур, Святих, породивши їх помислом своїм, і були вони з ним перш, ніж ще щось створено було. І говорив він до них, проголошуючи їм теми музичні; і співали вони перед ним, і радів він. Та довгий час співали вони лише порізно, чи удекількох, а решта тільки вслухалися; адже кожен осягав лише себе — ту частину духу Ілуватара, з якої він прийшов, — і зростали вони повільно в розумінні своїх братів. Було так до тої пори, коли, слухаючи інших, прийшли вони до глибшого розуміння, і піднялися у співзвучності та гармонії.

І сталося так, що Ілуватар скликав разом усіх айнур й оголосив їм тему могутню, розгортаючи перед ними речі грандіозніші й прекрасніші, ніж він досі відкривав; і слава її початку, і велич її кінця, вразили айнур так, що схилились вони перед Ілуватаром у безмовності.

Тоді Ілуватар мовив до них:

— З теми, що розкрив я вам, волію я, щоб сотворили ви в гармонії та єднанні Пісню Велику. І так, як пробудив я вас Полум’ям Невгасимим, то повинні ви й далі явити силу вашу в оздобленні цієї теми, згідно власних ваших думок і бажань. І сидітиму й вслухатимусь я, і радітиму, що велика краса ваша у пісні пробуджується.

Тоді голоси айнур, уподібнені арфам і лютням, трубам і сурмам, віолам і органам, уподібнені хорам незліченним, співаючи, почали втілювати тему Ілуватара у пісню велику; й звук зростав у безкінечній переміні мелодій, що плавали на хвилях гармонії, що проходили крізь чуття, поринаючи в надра і підносячись до вершин, і місця перебування Ілуватара були сповнені до переповнення, і музика, і луна від музики влились в Порожнечу, і не була вона вже порожнечею. Ніколи раніше не створювали айнур музики, схожої на цю, хоча й сказано, що ще величніше створено буде перед Ілуватаром хорами айнур та Дітей Ілуватара після кінця часів. Тоді теми Ілуватара будуть зіграні правильно, і набудуть Буття у мить їхнього виголошення, бо всі тоді повністю зрозуміють його ціль і смисл їхніх партій, і кожен з них осягне іншого, й Ілуватар вкладе в думки їхні таємний вогонь, бо буде вдоволений.

Та тепер Ілуватар сидів і вслухався, і довгий час все здавалось добрим йому, бо музика не мала вад. Та коли тема розвивалась, увійшло у серце Ме́лькора — вплести в неї сутності з його власного уявлення, що не мали співзвучності з темою Ілуватара — бо домагався він принести зростання сили й слави партії, призначеної йому. Мелькору, з-поміж айнур, був даний дар найбільшої сили й знання, і він мав частки вмінь всіх його братів. Часто ходив він у самотності до місць порожніх, шукаючи Полум’я Невгасиме; й жага палала в ньому привнести Буття у його власні речі, і здавалося йому, що Ілуватар не думає про Порожнечу, і нетерпіння охоплювало його при вигляді її пустоти. Однак не знайшов він Полум’я, бо було воно з Ілуватаром. Та, буваючи на самоті, почав він зосереджуватись над помислами своїми власними, не такими, як у його братів.

Деякі з цих помислів вплів він тепер до музики, і відразу розлад піднявся від нього, і багато співаючих поруч з ним принишкли, і їхні думи схвилювались, і їхня музика спіткнулась; але дехто почав пристосовувати свою музику до нього більше, ніж до помислу, що вони мали спочатку. Тоді розлад Мелькора ширився все більше, і мелодії, котрі були почуті нещодавно, захлинулись у морі неспокійних звуків. Та Ілуватар сидів і вслухався, доки не почало здаватись, що навколо його престолу шаленіє буря, немов темні хвилі б’ються одна з одною у безкінечному гніві, який не можна заспокоїти.

Тоді Ілуватар піднявся й айнур осягли, що він усміхнувся, і підніс він свою ліву руку, і нова тема виникла посеред бурі, схожа і не схожа на попередню, і увібрала вона силу, і мала нову красу. Але розлад Мелькора зріс у шумі й почав боротись з нею, і знову була війна звуків більш шалена, ніж раніше, доки багато з айнур, охоплених жахом, не співали вже більше, і Мелькор отримав перевагу. Тоді Ілуватар піднявся знову, й айнур осягли суворе обличчя його; і підняв він свою праву руку, і — ось! — третя тема зросла серед безладу, і не була вона схожа на інші. Бо здавалась вона спочатку м’якою і ніжною, лише коливанням спокійних звуків у витончених мелодіях; та не могла вона бути подоланою, і вбирала в себе могутність і глибину. І здалося, зрештою, немов то дві пісні струменіли одночасно перед престолом Ілуватара, і були вони різними надзвичайно. Одна — глибока і широка, і прекрасна, але повільна, і сповнена скорботи неймовірної, з якої і йшла переважно її краса. Інша досягла тепер єдності у собі, але була вона гучна і поверхова, і безкінечно повторювалась; і хоч мала вона трохи гармонії, але більше крикливого співзвуччя, немов багато труб видували разом кілька нот. І намагалась вона потопити іншу пісню шаленством свого голосу, але здавалось, що ці найбільш переможні ноти були взяті першою і зіткані у її власний скорботний візерунок.