Джон Толкін: Сильмариліон

У наступному циклі йдеться (чи мало б ітися) про Другу Епоху. Але то був темний вік, про історію якого сказано (чи належить ска­зати) небагато. Після величних битв із Першим Ворогом спустошені землі лежали в руїні, Захід Середзем’я перетворився на пустку. Ми дізнаємося, що ельфам-вигнанцям якщо й не наказали, то досить суворо порадили повернутися на Захід і жити там у спокої. їм уже не судилося постійно мешкати у Валінорі, натомість вони мали осе­литися на Самотньому Острові Ерессеа неподалік од Благословен­ного Краю. Людей із Трьох Домів винагородили за відвагу та відданість союзові, дозволивши їм жити «найзахідніше зі смерт­них» — на власній «Атлантиді», острові Нуменоре. Судьбу чи дар Бога — смертність — боги, звісно ж, не можуть скасувати, проте нуменорці стають довгожителями. Вони вирушають у морську по­дорож і полишають Середзем’я, засновуючи велике королівство мо­реплавців у межах найдальшої досяжності з Ерессеа (не Валінору). Більшість Високих ельфів також відбуває на Захід. Не всі. Декотрі люди, споріднені з нуменорцями, зостаються на землях неподалік од морського узбережжя. Декотрі з Вигнанців теж не повернуться чи відкладатимуть повернення (бо шлях на Захід для безсмертних завж­ди відкритий, а в Сірих Гаванях стоять кораблі, готові щомиті відплисти навіки). Орки (гобліни) й інші монстри, що їх наплодив Перший Ворог, також не цілком винищені. А ще є Саурон. У «Сильмариліоні» й у Сказаннях Першої Епохи Саурон — це навернене Ворогом для служби валінорське створіння, яке згодом стало вер­ховним капітаном і прислужником Ворога. Коли Перший Ворог зазнав остаточної поразки, Саурон злякався та покаявся, проте, зреш­тою, зробив-таки по-своєму і не постав перед судом богів. Він затри­мується в Середзем’ї. Дуже повільно, починаючи з позірно добрих намірів — реорганізації та відбудови «забутого богами» зруйно­ваного Середзем’я, — перетворюється на нове втілення Зла, на створіння, котре прагне Абсолютної Влади і котрого роз’їдає дедалі лютіша ненависть (особливо до богів і ельфів). Упродовж цілої Дру­гої Епохи у присмерку Східного Середзем’я наростає Тінь, поши­рюючи свій вплив на людей, кількість котрих збільшується одно­часно із занепадом ельфів. Отож, очевидячки, трьома провідними темами цього циклу є такі: ельфи, котрі, зволікаючи, затримались у Середзем’ї; перетворення Саурона на нового Темного Володаря, пове­лителя та бога людей; Нуменор-Атлантида. їх розкрито в манері літописання і подано у двох Оповідях чи Хроніках: «Перстенях Вла­ди» та «Поваленні Нуменору». Обидва твори є необхідною переду­мовою «Гобіта» і його продовженням.

У першому тексті ми спостерігаємо щось на кшталт другого падіння чи принаймні «помилки» ельфів. Властиво, не було нічого поганого в тому, що вони залишились усупереч пораді, все ще су­муючи зі [6] У цьому місці друкарка пропустила кілька слів, наявних у початковому рукописі. смертними землями їхніх давніх героїчних учинків. Але вони хотіли мати водночас і шкуру, й живого вола. Хотіли спокою, блаженства, досконалого спогаду про «Захід», залишаючись при цьо­му на звичайній землі, де поміж диких ельфів, гномів і людей їхня добра слава як верховного народу була незрівнянно більшою, ніж була би вона на нижньому щаблі ієрархічної драбини у Валінорі. Тож ель­фи надто захопилися «згасанням» — станом, перебуваючи в якому могли сприймати часові зміни (закон світу під сонцем). Вони стали сумними, їхнє мистецтво (скажімо так) — антикварним, а всі зу­силля нагадували радше спробу бальзамування, хоч у них усе ще зберігся прадавній родовий потяг до прикрашання землі, зцілення її ран. Ми дізнаємося про давнє королівство Ґіл-ґалада на крайньому Північному Заході, приблизно там, де були землі, описані в «Сильмариліоні»; про інші поселення, як-от Імладріс (Рівенділ) приблиз­но за часів Елронда; та ще одне велике поселення в Ереґіоні поблизу Західного підніжжя Імлистих Гір, на рубежі з Копальнями Морії — основним володінням гномів у Другу Епоху. Це, вперше і востаннє, призвело до виникнення дружби поміж зазвичай вороже налашто­ваними один щодо одного народами (ельфами та гномами) та до найбільшого розквіту ковальства. Проте чимало ельфів прислухалися до Саурона. У той давній час він усе ще був світлий, і його моти­ви — повернення до життя спустошених земель, — здавалося, ча­стково збігалися з ельфійськими. Саурон виявив слабке місце ельфів, запропонувавши їм спільно зробити Західне Середзем’я таким са­мим прекрасним, як і Валінор. То був прихований напад на богів, підбурення до спроби створити окремий незалежний рай. Ґіл-ґалад, як і Елронд, не сприйняв таких ініціатив. А от в Ереґіоні розпочали велику роботу: тамтешні ельфи найбільше з-поміж усіх наблизилися до падіння в «магію» та машинерію. З допомогою Сауронової пре­мудрості вони виготовили Перешені Влади («влада» — слово зло­вісне та загрозливе в усіх цих оповідях, окрім хіба що випадку, коли воно вживається щодо богів).