Джон Толкін: Сильмариліон

Цикли починаються космогонічним міфом: «Музикою айнурів». У ньому показано Бога та валарів (тобто сили, англізовані як боги). Останні, можна сказати, уподібнюються ангельським силам, чия функція полягає в тому, щоби виконувати доручені повноваження у своїх сферах (у правлінні та керуванні, а не у світобудові, творенні чи перетворенні). Вони «божественні», тобто первинно були «зовні» й існували «ще до» створення світу. їхні сила та мудрість породжені Знанням космогонічної драми, яку вони спершу сприй­мали саме як драму (подібно до того, як ми сприймаємо складену кимсь іншим оповідку), а вже згодом — як «реальність». З погляду суто розповідних прийомів тут мені, звісно, залежало на тому, щоби вигадати істот, котрі красою, могутністю і величчю могли би до­рівнятися «богам» вищої міфології та до яких, окрім того, прихиль­но поставився би той, хто (якщо говорити прямо) вірить у Святу Трійцю.

Далі розповідь хутко переходить до «Історії ельфів», або власне «Сильмариліона», до світу, яким сприймаємо його ми, хоча, звісно, видозміненого в напівміфічний спосіб: тут ідеться про розумних пер­соніфікованих створінь, котрі більш-менш надаються до порівняння з нами. Знання Світобудівничої Драми виявилося неповним: непов­ним у кожного окремого «бога» і неповним, навіть якби можна було злити воєдино знання цілого пантеону. Адже (почасти, щоби відшко­дувати збитки, яких завдав бунтівний Мелкор, почасти ж задля вивершення з граничною майстерністю всього, аж до найменших дрібниць) Творець не відкрив усього. Сотворения та вдача Дітей Бога — ось дві основні загадки. Богам було відомо лише те, що вони прийдуть, кожні у призначений їм час. Таким чином, Діти Бога від початку пов’язані та споріднені, проте й від початку різні. Вони та­кож є чимось абсолютно «інакшим» порівняно з богами, бо ті не брали участі в їхньому творенні, а відтак стають об’єктом їхнього особливого жадання та любові. Ідеться про Первородних , ельфів, і Послідовників — людей. Судьба ельфів — безсмертя, любов до краси світу, доведення її до повного розквіту власною витонченістю і дос­коналістю, тривання до її скону, повернення навіть після «загибелі»; а ще, по приході Послідовників, навчання їх, прокладання для них шляху та поступове «згасання», разом із тим як Послідовники рос­тимуть і вбиратимуть життя, що породило й одних, і других. Судь­ба (чи Дар) людей — смертність, незалежність од кіл світу. І позаяк увесь цикл написано, так би мовити, з погляду ельфів, то смерт­ність — не фантастичне явище, а Божа таємниця, про яку відомо лише те, що «замисел Божий приховано від людей». Смертність — причина смутку та заздрості безсмертних ельфів.

Отож-бо я й кажу, що легендарний «Сильмариліон» — незвичай­ний і своєю неантропоцентричністю відрізняється від усіх відомих мені творів такого штибу. Центр бачення й інтересів зміщено від людей до «ельфів». Однак прихід людей неминучий: зрештою, автор і читацька аудиторія, на яку він сподівається, — теж люди, а отже, входження в оповіді самих людей (не видозмінених чи частково репрезентованих, як-от ельфи, гноми, гобіти й ін.) обов’язкове. Та все одно вони — це запізнілі прибульці й, попри те, що їхня значущість дедалі зростає, залишаються другорядними, а не головними.

Космогонія передбачає падіння — падіння Ангелів, скажімо так. Утім, воно, звісно, цілком відмінне від цього процесу в християнсько­му міфі. Ці сказання «нові», вони не походять прямо від інших міфів і легенд, але в них неодмінно знайдеться чимало широковідомих ста­родавніх мотивів або елементів. Зрештою, легенди та міфи, як на мене, складаються головно з «правди», бо, дійсно, колись давно певні істи­ни та способи їхнього тлумачення вже було відкрито, і вони мусять десь виринати повторно, бо ж тільки в такий спосіб можна зрозу­міти її (правди) перспективи на сучасному етапі. «Легенда» немож­лива без падіння, — всі легенди так чи інак розповідають саме про це — принаймні для таких людських умів, які ми знаємо і маємо.

Отже, продовжуємо. Ельфи зазнають падіння ще до того, як їхню «історію» було овіяно легендами. (Про перше падіння людей із уже пояснених причин ніде не розповідається, — люди з’являються тільки тоді, коли воно відходить у далеке минуле і жива лише чутка про те, що колись вони ненадовго скорилися впливу Ворога і що декотрі згодом розкаялись.) У головній частині переказу — власне «Сильмариліоні» — мовлено про падіння найобдарованішого роду ельфів, їхнє вигнання з Валінору (такого собі Раю, Божественної оселі) на далекому Заході, про повторний вступ на терени Середзем’я (краю, де вони народилися), що тривалий час перебувало під верховенством Ворога, та про боротьбу з ним — із видимо втіленою владою Зла. Сказання набуло такої назви через те, що всі події згруповано довкола долі та значення Сильмарилів («сяйва чистого світла»), або Первісних Коштовностей. Суб-творча функція ельфів набуває символічного значення завдяки виготовленню цих коштов­ностей, однак Сильмарили — це не просто прекрасні речі. Було ще і Світло. Світло Валінору, що стало видиме у Двох Деревах, зі Срібла та Золота [4] Позаяк усе це має символічне або алегоричне значення, Світло — це такий прасимвол у природі Універсуму, що його важко піддавати аналізу. Світло Валінору (породжене світлом, яке існувало ще до всіляких падінь) — це світло мистецтва, не позбавленого сенсу, мистецтва, в якому речі трактовано вод­ночас із наукового (філософського) та образного (суб-творчого) погляду і яке стверджує, що вони однаково добрі та прекрасні. Світло Сонця (чи Місяця) Дерева породили лише після того, як їх забруднило Зло. . Лють Ворога знищила їх, і Валінор поринув у темряву, проте перед остаточною загибеллю Дерева породили світло Сонця та Місяця. (Помітною відмінністю цих легенд од більшості інших є те, що Сонце в них виведено не божественним символом, а чимось другорядним, та і «світло Сонця» (світ під сонцем) стає висловом на позначення світу, який зазнав падіння, а також зрушеного, недо­сконалого, видіння.)