Джон Толкін: Володар Перстенів

Відтоді почалося Літочислення Ширу (Л. Ш.), бо рік переходу Брендівинної (так гобіти перекрутили назву ріки) став Роком Першим Ширу, й від нього лічили всі наступні дати [2] Таким чином, рік Третьої Епохи в літочисленні ельфів і дунаданів можна визначити, додаючи 1600 до дати Літочислення Ширу. . Оскільки західні гобіти відразу ж облюбували нову землю і залишилися там, то ще раз випали з історії людей та ельфів. Там усе ще був король, і вони вважалися його підданцями, та насправді корилися власним чільникам і у справи зовнішнього світу не втручалися. На останню битву під Форностом із Анґмарським Королем-чаклуном вони вислали кілька лучників на допомогу своєму королеві, — принаймні так вони розповідають, хоча хроніки людей про це не згадують. Але в тій війні Північне Королівство загинуло; тоді гобіти стали самі господарювати на цій землі й вибрали з-поміж своїх старійшин «тана», який виконував обов'язки короля. Відтоді тисячу років вони не знали воєн і після Чорної Моровиці (Л. Ш. 37) процвітали та множились, аж поки не настали Довга Зима і голод після неї. Тисячі гобітів тоді вимерли, але Дні Злиднів (1158-60) на час нашої повісті вже давно минули, і гобіти знову звикли до достатку. Земля була багата і щедра, й хоча на час їхнього приходу давно занедбана, та в минулому її старанно обробляли, і король мав тут багато садиб, ланів, виноградників і лісів.

На сорок ліг простягалася ця земля від Далеких Горбів до Брендівинного Моста, і на п'ятдесят — від північних вересовищ до боліт на півдні. Гобіти назвали її Широм. Їх об'єднували влада їхнього тана та налагоджені ділові стосунки; тож там, у тому милому куточку світу, вони провадили своє власне добре влаштоване життя і дедалі менше цікавилися зовнішнім світом, де коїлися непевні речі, аж поки не звикли думати, що спокій і добробут — це закон Середзем'я і право будь-якої порядної громади. Вони забули чи не хотіли згадувати дещицю того, що знали про Сторожу, чиї зусилля забезпечували тривалий мир у Ширі. Так, їх охороняли, але вони і думати про це перестали.

Ніколи не були гобіти войовничими й зроду не воювали між собою. За прадавнини їм, звісно ж, доводилося битись, аби вижити в жорстокому світі, але за часів Більбо війни відійшли в далеку історію. Останньої битви, яка відбулася перед початком нашої оповіді й була насправді єдиною на просторах Ширу, не пам'ятали навіть старожили. То була Битва на Зелених Полях (Л. Ш. 1147), у якій Бандобрас Тук відбив напад орків. Навіть клімат відтоді пом'якшився, і розповіді про вовків, які колись морозними сніжними зимами набігали з півночі, нині стали бабусиними казками. Отже, хоч у Ширі все ще зберігали таку-сяку зброю, проте її вивішували як прикрасу над каміном чи на стінах або ж виставляли в музеї Великого Ритова. Називали його «Домом метомів»; усе, що гобітам не було потрібне, але шкода було викинути, вони називали «метомами». Ті швидко назбирувались у їхніх оселях, і багато подарунків, які переходили з рук у руки, були саме такого походження.

Однак спокій і тиша, як це не дивно, не зманіжили цей народ. Його було нелегко залякати чи знищити; і можливо, тому він так невтомно втішався своїм добробутом, що міг при потребі без нього обійтися, міг перетерпіти горе, скруту чи негоду з такою стійкістю, яка вражала тих, хто його не знав і не бачив нічого, крім повненьких животиків і товстих щічок. Гобіти рідко сварилися, навіть задля забави не могли вбити нічого живого, проте були відважні при небезпеці й за потреби могли користуватися зброєю. Вони дуже вправно стріляли з лука, бо мали гострий зір і добре цілилися. Та не лише стрілою вони вміли поціляти. Коли гобіт нахилявся підняти камінець, будь-який звір, який пробрався на город, добре знав, що час негайно ховатися.

У давнину всі гобіти жили в земляних норах, принаймні так вони вважають, і в таких оселях вони почувалися дуже затишно; але з часом їм довелося призвичаїтися до інших помешкань. Фактично, в Ширі за часів Більбо переважно лише найбагатші та найбідніші гобіти дотримувалися старого звичаю. Найбідніші й надалі жили в найпримітивніших землянках, справжніх норах, або з одним вікном, або і без жодного; багатші ж будували розкішні оселі, які мало нагадували давні нори. Та не всюди можна було знайти підхожі місця для таких великих і розгалужених тунелів (чи «сміалів», як їх називали); тому на рівнинах і в низинах гобіти, плодячись і розселяючись, почали будувати наземні житла. Насправді навіть у гірських районах і старих поселеннях — як-от у Гобітоні чи Холмі, чи у столичному місті Ширу Великому Ритові, на Білих Схилах, — було багато будинків із дерева, цегли та каменю. Особливо часто такі споруди зводили мірошники, ковалі, линварі, стельмахи й інші ремісники; навіть якщо гобіти і жили в норах, вони здавен споруджували повітки та майстерні.