Ярослава Дегтяренко - Останній володар

– Ну виходь вже, моя ладо! Чого ховаєшся по кутках?

Не відчуваючи ніг, Ксеня поспішно випурхнула з кутка, віддано дивлячись на нареченого, наче щеня на нового господаря. А от Роман кинув на неї косий погляд і відвернувся.

Андрій уважно спостерігав за цими двома. Від нього не приховалося ані роздратування Романа, ані дитяча закоханість Ксені. Дівчина навіть не привіталася з ним, не помічаючи нікого, окрім Романа. Хлопець гірко зітхнув.

Усі троє так і стояли мовчки, поки їх не покликали у світлицю. Тоді брати вхопили Ксеню за руки та повели всередину. За давнім звичаєм, на заручинах розігрувалася справжня вистава: свати розповідали байку, що ганялися за куницею, яка сховалася у цій садибі, тож вони хочуть її пошукати; а батьки мали відмовити їм та прогнати; тоді свати заявляли, що на їхньому боці сила, бо в них є два лицарі, які вже спіймали куницю. У цей момент брати й завели «спійману куницю» – Ксеню.

Ксенію охопив такий сором, що схотілося провалитися крізь землю. Дівчина й сама не могла зрозуміти: чому так? Чому її так мучать погляди десятків очей? Адже під час сватання було зовсім не страшно, а цікаво та весело. То чому нині в неї душа не на місці?

Один зі сватів, чиє ім’я Ксеня так і не запам’ятала з минулої зустрічі, підвівся з-за столу та урочисто мовив до Ірини:

– Отакої! Знайшлася не куниця, а вродлива дівиця. А чи не віддаси, Ірино Федорівно, свою доньку за нашого молодця?

Боярин був високий, дужий. Мабуть, у молодості з нього можна було б змальовувати Геракла. З віком же боярин від’ївся, погладшав, викохав черевце, яке зрадливо обтягував багатий каптан із заморського сукна. Однак риси обличчя були шляхетними, високий лоб свідчив про розум, квадратне підборіддя – про волю, а от невеликі карі оченята одразу підказували, що перед тобою рідкісний проноза та інтриган. Бо ці маленькі оченята, мов два жучки, чіпко ковзали по обличчю співрозмовника, нахабно заповзали в душу, і неможливо було приховати від їхнього власника жодної потаємної думки.

Ірина підвелася. Трохи соромливо усміхнулася та звернулася до чоловіка:

– А чи віддамо нашу доньку за їхнього молодця?

Іван теж підвівся, окинув гостей пустотливим поглядом та звернувся до Ксені:

– А чи підеш, доню, за цього молодика? Дивись, який ладний! Бо як відмовлятимешся, то я… – але не договорив, бо гості почали хихотіти. Адже всі знали, що наречена згодна, тож навіщо витрачати час, коли столи тріщать від наїдків?!

Ксеня відчула, що в горлі пересохло і вона не може вимовити й слова. Та ще й почервоніла так, що аж щоки запекли. З жахом дівчина усвідомила, що затягує з відповіддю, бо на неї всі вичікувально дивляться. Тому, зібравши всю волю, Ксеня випалила:

– Згодна!

Гості радісно загомоніли. А Роман неквапно підійшов до Ксені й, мить повагавшись, узяв її за обидві руки, таким чином підтверджуючи, що теж згоден узяти її за дружину.

– От негідники! Крадуть мою доньку! – жартівливо вигукнув Іван. – Ану в’яжіть цих злодіїв!

Принесли рушники, якими перев’язали старост. Ті на знак відкупу урочисто поставили на стіл великий пшеничний коровай, а батькам Ксені принесли в дар два срібні кубки з позолотою. Яцькович урочисто благословив пару іконами.

– Ану дайте рушник зв’язати цих двох. Щоб були нероздільні, як місяць та зірка, які змовилися разом на небо зійти та серед темної ночі світ осяяти! – голосно мовив високий боярин, той, чиє ім’я Ксеня не могла згадати.

Дали рушник, яким він зв’язав руки Ксені та Романа.

– Запам’ятай, хлопче, те, що я тобі зараз скажу, – несподівано мовив боярин. – Дружина – берегиня твого роду, мати твоїм дітям. Зневажиш дружину, то й душа її сповниться горя, яке отруїть твій рід. Тож бережи її.

– Дякую, Дмитре Семеновичу! – ввічливо подякував Роман. – Прислухаюся до твоєї поради.

«Ах, це королівський вихователь на прізвисько Дедько! – нарешті згадала Ксеня. – І як же я могла забути таку особу, другу після короля?»

Почасти це була правда – боярин Дмитро Семенович був наставником при малолітньому Юрієві, або кормильцем, як називали таких вихователів. А насправді разом із матір’ю малолітнього короля, Марією Юріївною, правив Руссю, мов самодержавний правитель. Але знедавна Юрій нехтував своїм кормильцем. Та й Данилович потіснив Дедька. Згадалося Ксені, як після сватання батьки шепотілися, що, мовляв, як це Дедько погодився бути сватом після витівок Даниловича? Адже такий, як він, здатен стерти своїх ворогів на порох. А може, і справді замирився з підвищенням Даниловича, бо має подойшлий вік і втомився. «Яка мені різниця? То їхнє діло!» – думала дівчина, дивлячись на широку спину Дедька, який вів її з Романом до почесного місця на чолі столу.