– Звідки у вашої милості такі відомості? – щиро здивувався Данилович.
– Від короля. Тому я дуже прошу тебе, Василю Даниловичу, не від’їжджати нині та нікому не розповідати про хворобу короля. Збави Боже, піде чутка – і тоді ми приречені, бо…
– Ви вважаєте, що король помре? – холодно запитав Данилович.
– Я палко молюся про його одужання, але мені боязко, – довірчо мовив Данило. – Тому дуже розраховую на твою підтримку: ти стільки років служив королю, відаєш усіма його справами. Сам-один я нічого не вдію, якщо король… Господи Боже, відведи й заступи!
– А як ваша милість вважає, від чого король захворів? – невимушено запитав Данилович.
– Він грибів поїв, – зронив Данило.
Боярин уважно подивився князеві в очі, але не побачив і тіні настороженості чи підозри.
– Добре, я залишуся доти, доки король не одужає, – погодився Васько. – Але потім поїду, як він мені наказував.
– Благослови тебе Бог, Василю Даниловичу! – щиро вигукнув Острозький.
– Просто якщо король, збав Боже, помре… – почав Васько, але замовк та промовисто поглянув на Данила. – Що нам тоді робити?
– Навіть не знаю! А що ти б зробив?
– Гадаю, доречно скликати все велике боярство та обговорити це питання – ми не можемо бути без володаря. Що боярська рада вирішить, те я й робив би, – з безвинним виглядом мовив Васько.
– Це мудре рішення! А поки молитимемося про одужання його величності.
Данилович на це лише кивнув та квапливо вийшов. А Острозький гнівно нахмурився – справа почала прояснюватися.
Усе перемагає кохання, підкорімося ж і ми його владі.
Публій Вергілій Марон
На ранок Ксеня прокинулася з жаром та закладеним носом. Дмитро чомусь розгнівався, наче вона на зло йому захворіла.
– Мабуть, промерзла вчора, поки лежала на дорозі. Ах, Боже мій, Боже! От як мені тебе лікувати, коли я вмію лише рани гоїти?! – розпачливо вигукував він, раз у раз мацаючи її лоба.
– У дитинстві мама лікувала мене травами, – винувато мовила дівчина.
– Де я тобі їх дістану? З-під снігу відкопаю? – гримнув Дмитро.
– А ще мама лікувала мене гарячим молоком або теплою водою з медом, – пробелькотіла Ксеня.
Дмитро підбіг до полички та взяв барильце з медом. Підігрів води, розколотив з нею мед та почав напувати дівчину.
– Хоч би це допомогло! – знервовано вигукнув він, обережно підтримуючи її під плечі.
– Чому ти так нервуєшся? – здивувалася Ксеня.
– Це може бути правець, – похмуро мовив Дмитро, шкодуючи, що не припік їй рану. Якби припік, то не було б цього горя. – Він теж починається з жару та ознобу. І тоді тобі сам Пан Бог не допоможе. Ану показуй свою рану! Може, вона запалилася, і тому в тебе жар.
Утім, рана не мала ознак ані запалення, ані гниття.
– Ти таки застудилася. Це анітрохи не краще, – похмуро констатував Дмитро. – Знову почалася хурделиця, і я нікуди не можу вийти, щоб покликати на допомогу. От дідько! Що ж, сподіватимемося на Бога – лише він може зберегти тобі життя.
Жар тримався у Ксені три дні. І такий сильний, що у бідолахи ломило всі суглоби. До того ж мук додавала рана, яка почала підсихати та братися струпом, через що «тягнула» та «колола» при кожному русі. А коли жар минув, то Ксеня ще тиждень лежала у ліжку без сил, страждаючи від кашлю.
Протягом цих днів Дмитро не відходив від Ксені – годував, напував водою з медом, відваром гілочок дикої малини і порічки, які спеціально розшукав у лісі. Через рану він не ризикував пропарити її у бані, яка тулилася позаду землянки, тому вирішив парити їй ноги. Вставав до неї вночі, коли особливо дошкуляв кашель, щоб дати попити. Навіть розчісував та заплітав у косу Ксенине довге волосся, щоб воно не сплуталося у ковтун. При цьому несамовито лаявся, що він не наймався бути челядинкою і якщо в неї заведуться воші, то він обстриже її наголо, бо йому цієї гидоти не треба. Ксеня покірливо зносила Дмитрове роздратування, не розуміючи, чому він так різко перемінився. При знайомстві був такий ввічливий та приязний, навіть грайливий, а тепер готовий у ложці води втопити.
Насправді Дмитро гнівався не на Ксеню, а на себе, що не вбив її. А найбільше його дратувало, що недуга дівчини викликала тривогу – а раптом вона помре?! Хлопець ніяк не міг зрозуміти, чому його це непокоїло. Адже це донька його ворога, а отже, і його ворог. «Мабуть, це через сором, що хотів її вбити. Вона не винна, що її татусь негідник! Ледь не скоїв гріха», – міркував Дмитро, спостерігаючи, як Ксеня гладить Хорса, лагідно йому усміхається. І одразу ж його здолала досада, бо собака лип до дівчини, мов муха до меду. А коли Хорс нахабно вліз на поміст та вклався біля Ксені, Дмитро не витримав та роздратовано крикнув:
Читать дальше