Ярослава Дегтяренко - Останній володар

– Навіщо ти прийшла? – запитав Юрій, не відриваючись від книги.

– Юрію, я більше не можу так жити, – похмуро відповіла Офка. – Відтоді як я прибула сюди з Литви, не було жодного дня, щоб я не почувалася нещасною…

– У цьому не моя провина, а твоя, – перервав її Юрій та роздратовано закрив книгу. – Нас одружили з певною метою: моя мати хотіла для мене надійного союзника в особі твого батька, а твій батько хотів таким чином здобути ще більше прав на моє королівство. А від такого розрахунку рідко буває щось хороше. Та й ти так і не народила мені сина!

– Не моя провина в тому, що ми не маємо дітей. Це тебе Господь карає за сластолюбство! – ображено парирувала Офка.

– Мені цікаво, а як Господь скарає тебе за вбивство? – єхидно запитав Юрій.

Офка почервоніла та відвернулася. Убити Ксеню їй підказала Сауле, і нині жінка гірко шкодувала, що послухалася няньки. Лише скоїла важкий гріх, бо Юрій однаково віддалив від себе вірного Даниловича.

– Ти ж сам розумієш, що це дівча поскаржилося би батькові, і ти б утратив прихильність Яцьковича, а потім і Даниловича, бо це була його майбутня невістка, – холодно мовила Офка у своє виправдання. – Я дбала насамперед про спокій у королівстві та твою безпеку.

– Не твоя журба – моя безпека. Навіщо ти прийшла?

– Я більше не можу так жити. Мені набридла твоя зневага та численні приниження. Я хочу піти у монастир, – твердо мовила Офка.

На це Юрій голосно розсміявся. А насміявшись, зневажливо мовив:

– Ти не підеш у монастир! Принаймні доти, доки мені вигідно мати тебе за дружину.

– Ти не смієш мені заборонити! – гнівно крикнула Офка. – Я тобі не холопка і не рабиня, щоб ти мені наказував! Я донька великого князя! Я втомилася так жити! Я… я… напишу батькові та поскаржуся на тебе! – схлипуючи, викрикнула вона. – Ти дорого заплатиш за роки моїх кривд!

Юрій різко встав та підскочив до дружини. Ухопив за шию, проте не душив, а міцно тримав. Офці стало моторошно, бо красиві очі чоловіка заблищали пекельним полум’ям люті.

– Тільки спробуй розкрити рота, сучко, і я власноруч виріжу тобі язика або відріжу пальці, що й рядка не напишеш! – прогарчав Юрій та боляче натиснув на горло. – Я давно міг би позбутися тебе, але живу з тобою попри твоє безпліддя!

В очах дружини він прочитав страх. А в куточках її очей, на темно-русявих віях, зблиснули сльози, мов два крихітних діаманти. Юрій прибрав руки, а налякана Офка не втрималася на ногах і впала на коліна.

Юрій зітхнув, потер руками обличчя, опановуючи себе. Покосував на заплакану дружину і відчув жалість. Підняв її з колін та пригорнув до себе. Офка почала вириватися, але Юрій скрутив її, притиснувши спиною до своїх грудей. Жінка забилася в його руках, однак сила перемогла, і вона завмерла, схлипуючи та шмигаючи носом.

– Марно плакати, Офко, – заговорив Юрій. – Нашу з тобою долю не виправити. Якщо це тебе втішить, то спочатку я був до тебе небайдужий. Навіть більше ніж небайдужий. Варто було поглянути на тебе, як кров грала від жадання. Але оця твоя фанатична побожність, манірність, гонор… Якби ж ти була іншою! Якби ж народила мені дітей! Я сам утомився від тебе, Офко. І охоче б відпустив. Але не зараз! Зараз ти мені ще потрібна. Тому не гарячкуй та не свавільничай, а живи, як жила. Потерпимо одне одного ще трохи.

Ці цинічні слова так розлютили Офку, що вона з несподіваною силою вирвалася з рук чоловіка.

– Я ненавиджу тебе! – прокричала нещасна жінка та вибігла з кімнати.

Юрій стомлено потер скроню. Він почувався безмежно самотнім, бо поруч не було жодної живої душі, яка б зрозуміла його та пожаліла. Коли він уперше побачив Офку, то вона йому справді дуже сподобалася. Але, прийнявши хрещення, жінка дуже змінилася. Юрій бачив, що в ній тліє вогонь пристрасті, але клятий католицький піп, якого вона з лише їй відомих міркувань пригріла біля себе замість православного, навчив її, що це гріх. І їхнє життя перетворилося на безкінечну низку сварок і релігійних повчань. А потім Офка чомусь зацікавилася державними справами та почала втручатись у них, даючи поради. Юрія це невимовно бісило, бо йому хотілося від дружини м’якої підтримки, а не порад. Хотілося прийти до неї, розповісти про свої турботи та отримати розраду та жіночу ласку. Але Офка не могла йому цього подарувати через свою ревну побожність, яка викривила її уявлення про подружнє життя та обов’язок дружини.

– Ей, отроче? – гукнув Юрій. – Хто там з вас є?

У двері просунулася пика Романа, і король ще більше роздратувався.