Данило уважно поглянув на короля – обличчя Юрія було сповнене смутку та досади, а губи суворо стиснуті. З усього було видно, що його принижують ці підозри. Острозький замислився, а потім рішуче мовив:
– Якщо ваша величність потребує мене, то я готовий служити вам усіма силами та здібностями, якими наділив милосердний Господь!
Юрій розквітнув задоволеною усмішкою.
– Хвала Пану Богу, що я не помилився в тобі, Даниле, – відкинувши церемонність, мовив він. – Я дуже вдячний тобі, бо часи нині тривожні. Мені доносили, що польський король нишком збирає військо.
Данило розкрив рота, наче хотів щось сказати чи спитати, але вчасно схаменувся. Проте поцікавився:
– А звідки такі відомості?
– Шпигуни, – пояснив Юрій. – Любов до короля та рідної землі іноді дуже дешево коштує – завжди знайдеться Юда, ласий до тридцяти срібників. Тож мені треба готуватися до війни. Очевидно, не зумівши хитрощами посадити на мій трон свого посіпаку, Казимир спробує відібрати мої землі силою.
– Зібрати військо – не швидка справа. Та й де гарантії, що Казимир збирається воювати саме з вами? А як давно він збирає військо?
– На жаль, це невідомо. Але, гадаю, влітку слід чекати вторгнення.
Данило хмурився, щось обмірковуючи. Його карі очі бігали.
– Я вважаю, що вашій королівській величності теж треба якнайшвидше збирати військо, – нарешті мовив він.
– Я хочу звернутися по допомогу до хана Узбека. Казимир боїться орди. Якщо я нацькую орду, то настренчу проти нього його васалів. А, можливо, під колотнечу цієї війни відберу Люблін, – задоволено усміхнувшись, повідомив Юрій. – Мені мають належати усі землі, якими володіли мої предки.
– А кого ваша величність хоче послати до хана? – обережно запитав Данило, нервово кусаючи ніготь на мізинці.
– Дедька. Він неодноразово виконував такі доручення. Та й буде непогано, якщо він поїде з Русі. Його відсутність трохи вгамує бояр, які стоять за ним. І потішить тих, що стоять за Даниловичем, – відпадуть підозри, що за намовою Дедька я позбавив його уряду. Ці бояри – мов зграї голодних собак, готові загризти одне одного, – досадливо мовив Юрій.
– Цілком згоден з вашою величністю, – улесливо притакнув Острозький.
Коли Данилович дізнався про свою опалу, то аж обличчям посірів. Але й слова супроти не сказав. Лише догідливо мовив:
– Я дуже давно служу вашій величності. А до цього служив вашим покійним дядькам, тому, гадаю, мені дійсно пора на спочинок. Я вже дуже старий. І сподіваюся, ваша величність хоча б іноді згадуватиме мене, пам’ятаючи мою вірну службу.
– Наша величність вельми вдячна тобі за вірність, тому ми не можемо остаточно усунути тебе від державних справ чи забути про тебе. Ми бажаємо, щоб ти служив посадником у Полонному, – повідомив Юрій, хижо стежачи за обличчям боярина.
Данилович аж скинувся, бо це було порубіжне місто. За ним простягалися терени Київського князівства та степи, де кочували татарські улуси. «Матір Божа!» – гірко подумав Васько.
Юрій із задоволенням відзначив, що не помилився: Данилович дійсно зачаїв на нього зло. Король нишком зиркнув на Яцьковича і помітив, що той теж зблід. «Ага, і цей переживає, що невдовзі втратить тепленьке місце, яке здобув завдяки Даниловичу! Нічого, невдовзі я і тебе відправлю якомога далі звідси!» – зневажливо подумав король.
Острозький уважніше за короля спостерігав за усіма боярами, які були присутні при цьому. В обличчях одних відбилася цікавість, інших – промайнула настороженість. Тому ледь видалася вільна хвилинка, Данило поквапився у свої покої, які король милостиво виділив йому в дитинці. Там він викликав одного зі своїх найнадійніших отроків та довго йому щось шепотів. Після цього отрок квапливо поїхав до Перемишля.
Почався квітень. Данилович ще не поїхав до Полонного – Юрій не став принижувати старого боярина, квапливо випихаючи його зі столиці. Тому Роман поки служив при дворі й одного вечора ніс варту під опочивальнею короля. Хлопець радів батьковій опалі – невдовзі вони поїдуть звідси, і він позбудеться тяжких спогадів, які переслідували його у кожному куточку міста.
Несподівано з’явилася Офка. Гидливо поглянула на Романа – вона не могла вибачити йому підлості щодо Ксенії, постукала у двері та, не чекаючи дозволу, увійшла. Роман насторожено зиркнув на Сауле, яка прийшла разом із хазяйкою та залишилася біля дверей. Але обличчя служниці було безпристрасним.
Увійшовши, Офка застала Юрія за читанням. На відміну від деяких володарів, Юрій мав гарну освіту, добре володів латиною і не проминав жодної можливості розширити світогляд та поглибити знання. Тому не шкодував грошей на книги, хоча деякі примірники коштували цілих статків.
Читать дальше