Ярослава Дегтяренко - Останній володар

– Передай Мацею, нехай принесе мені вина, – наказав він.

Роман хутенько знайшов Мацея та повернувся до королівського покою. Він чув сварку королівського подружжя і дуже з цього зловтішався. «А так їм обом і треба! От уже дійсно Пан Бог високо сидить – кому схоче, тому й насере на голову , якщо звів такого грішника та святенницю разом!» – зі зневагою думав хлопець, коли несподівано з’явилася Сауле.

– Де Мацей? Я ніде не можу його знайти, – діловито запитала жінка.

– Король наказав принести йому вина.

Цієї миті саме підійшов Мацей із глечиком. Сауле щось швидко зашепотіла йому на вухо. Старий скривився, віддав глечик Романові та квапливо пішов із Сауле. «Цікаво, що таке сталося, що цей старий собака пішов втішати ту ханжу?» – подумав Роман, дивлячись услід челядникам, які зникали в темряві порожнього коридору. Лише свічка освітлювала їхні постаті. Хлопець осміхнувся, постукав у двері та увійшов, наткнувшись на роздратований погляд короля.

– Мацея гукнула Сауле, – обережно пояснив Роман.

– Чого ти мнешся, мов їжака ковтнув? – запитав Юрій, помітивши дивну нервозність хлопця.

– Мені ніяково, що я чув сварку між вашими величностями, – знайшовся Роман.

– Ніяково? Тобі? Та така наволоч, як ти, не має ані сорому, ані честі! – урвав хлопця Юрій. – Налий мені вина!

Роман зблід від приниження та тремтячими руками налив вина у кубок. Засмучений Юрій цього не помітив, а залпом осушив кубок і знову його простягнув. Роман уже впевненіше налив вина. Цього разу король випив повільніше.

– Ти поїдеш звідси разом зі своїм батьком, – несподівано мовив Юрій. – Мені гидко тебе бачити біля себе! І терплю тебе лише через твого батька!

– Але ваша величність вчинили не менш ницо, ніж я! – огризнувся Роман. – Я лише виконав ваш наказ! Ви знали, що Ксенія вийде вам боком, але однаково жадали її.

– Ксеня могла б стати для мене відрадою, – несподівано сказав Юрій, не маючи сил як слід розгніватися на таке нахабство. – Але ви навіть це в мене відняли! Ступай!

Роман поставив глечик на стіл і квапливо вискочив.

Вранці Юрій прокинувся розбитим. Тіло охопила дивна слабкість, а до горла підступала нудота. «Не міг же я так сильно напитися від одного глечика?» – здивовано подумав він та гукнув:

– Мацею!

Слуга квапливо забіг до кімнати, несучи цеберко води та рушник.

– Накажи затопити піч. Щось холодно сьогодні, – мовив Юрій. Зняв сорочку, потягнувся – м’язи чомусь відгукнулися болем. Але Юрій не зважив на це та почав вмиватися. Несподівано до горла підступила нудота, і Юрій виблював просто у воду.

– Господи Боже! – заволав Мацей та кинувся до свого господаря. – Ваша величносте, ви такий блідий!

Старий обмацав лоб Юрія – той був холодний.

– Мацею, щось мені дуже зле, – видихнув Юрій. – Зовсім немає сил!

– Я зараз пошлю по знахаря! – закричав Мацей.

Протягом наступних годин Юрієві стало ще гірше, посилилася блювота, з’явилася нестримна спрага. Але скільки б бідолаха не пив, усе виходило назад.

Страшна новина швидко поповзла дитинцем. Офка, дізнавшись про це, негайно прибігла до чоловіка. Учора розлючена жінка хотіла відправити до батька гінця зі скаргами, але її відмовив Мацей – він часто залагоджував їхні сварки. А сьогодні вона, переживаючи за Юрія, уже гірко шкодувала про це. І, побачивши хворого чоловіка, ледь не заплакала.

– Краще йди звідси, Офко, – похмуро попросив Юрій. – Не хочу, щоб ти мене бачила таким.

– Я нікуди не піду, Юрку! – вигукнула жінка та присіла поруч із ним на ліжко. – Ти мій чоловік, і я обіцяла бути з тобою в здоров’ї та хворобі! Таке буває – ти щось несвіже з’їв! Це мине! Я дбатиму про тебе, доглядатиму. Ти одужаєш! – лагідно говорила Офка, з ніжністю гладячи бліде обличчя чоловіка.

Юрій гірко усміхнувся й притулився щокою до її долоні, замруживши очі від задоволення. На очі Офки навернулися сльози, і вона міцно заплющила їх, щоб не заплакати.

Прибув якийсь знахар. Але, поглянувши на короля, спохмурнів. Відвів Офку вбік, розпитав, що вчора їв король, а потім чесно сказав, що це отруєння і король приречений.

– Ні, цього не може бути! – вигукнула налякана жінка. – Ти брешеш!

– Навіщо мені брехати вашій величності? Дай Боже, щоб король прожив три дні. Краще гукайте попа – він хоч душу його зцілить, – порадив знахар.

– Не може бути такого, щоб нічого не можна було вдіяти! – закричала Офка. – Ти ж чаклун! Звернися хоч до диявола, але врятуй короля!

– Його отруїв сам диявол, – ховаючи очі, мовив знахар. – Жодна людина, наділена душею, не зважилася б на таке. Король помиратиме у страшних муках.