Ярослава Дегтяренко - Останній володар

– Звідки ти це знаєш? – м’яко пролунало позаду.

Офка та знахар озирнулися – позаду них стояв Острозький. Він непомітно підкрався та все чув.

– Звідки в тебе такі відомості, що король помиратиме у муках? Говориш так, наче сам готував для нього отруту? – вкрадливо питав Данило.

– Хоч люди вважають мене безбожником, але я ніколи не віднімав чужого життя, – спокійно відповів знахар. – І я неодноразово бачив людей, які отруїлися блідою поганкою. Недуга короля дуже схожа на таке отруєння, а напередодні він грибів не їв. Тоді що це, як не отруєння?

Данило проникливо поглянув на знахаря, але той не відвернувся, а відкрито дивився йому в очі. Тоді князь перевів погляд на Офку – бідолаха була наче не в собі, в очах застигли біль і жаль, а завжди гордовито розправлені плечі понуро опустилися.

– Ви обоє не повинні нікому казати, що це отруєння, – несподівано зажадав Данило. – Принаймні доти, доки я не дозволю. Хто ще знає, що король хворий?

– Багато хто знає, – раптом подала з кутка голос Сауле, що князь аж здригнувся.

– І чого ти вічно по кутках трешся, мов нечисть яка?! – роздратовано вигукнув Данило. – Краще пусти чутку, що королю стало краще!

– Навіщо… – почала Офка, але князь її перервав.

– Ваша величносте, короля могли отруїти лише найближчі йому люди. Це ви, Мацей, ваша вірна Сауле, – незворушно перерахував Данило.

– І ти! – гнівно крикнула Сауле, підскочивши до нього.

– Я не прислужував королю за столом, – урвав її Данило.

– Але поки тебе не було, король був здоровий! – крикнула служниця. – Дійсно, ледь ти з’явився, як король захворів!

– Писок стули, стара курво, та роби те, що я тобі наказую, – гнівно рикнув Данило. – Де Мацей?

– Біля Юрія, – помертвілим голосом відповіла Офка.

– Я буду в горниці короля. Нехай прийде до мене, – наказав Острозький та м’яко мовив до Офки: – Ваша величносте, наберіться мужності. Завжди є надія. Можливо, знахар помилився, і його величність одужає. Тому не зневірюйтеся, а моліть Бога за здоров’я його величності.

З очей Офки бризнули сльози, і вона понуро пішла до чоловіка. Поруч з Юрієм стояли Данилович з Яцьковичем, зі скорбним виглядом спостерігаючи, як короля нудить. Бояри мовчки вклонилися Офці. Жінку охопило роздратування, бо вигляд у них був такий, наче вони прийшли ховати короля. Вона люто крикнула:

– Йдіть до біса!

Бояри перезирнулися та вийшли.

Офка присіла поруч з Юрієм.

– Дай мені попити, – попросив він.

Офка обережно підняла його за плечі та напоїла водою, а потім зручніше вклала його голову на подушці. Юрій скинув на неї мутний погляд та слабко посміхнувся.

– Я помру, Офко? Чи не так? – запитав він. – Саме це тобі говорив знахар.

Бідолашна жінка не знайшла в собі сил відповісти. Лише сльози рясно покотилися по її щоках.

– Навіщо плачеш за мною, Офко? Якщо мене не стане, то скінчаться твої муки.

– Не кажи дурниць, Юрку! Ти мій чоловік. І я колись кохала тебе.

– Ти і досі мене кохаєш.

– Так. Кохання ще не вмерло у серці. Якби Бог дав нам шанс почати спочатку… – Офка не договорила, а впала Юрієві на груди та гірко заплакала.

Юрій пригорнув її до себе слабкою рукою, погладив по спині та прошепотів:

– Пробач мені за все, Офко!

– Я вже давно все тобі вибачила! Я… я… не хочу, щоб ти помирав! Я не знаю, як житиму без тебе! Я… Господи! – схлипувала бідолаха.

У цей час Данило задумливо походжав улюбленою горницею Юрія. У нього не було жодного сумніву, що короля отруїли. Але хто? Данило не марно провів ці дні при дворі, тому багато чого дізнався та вивідав. Він виділив двох осіб, яким ця смерть була вигідною. Першою була Сауле – стара служниця могла помститися за численні кривди своєї хазяйки. Тим паче, Острозькому вже донесли про вчорашню сварку подружжя. Другим був Данилович, який міг мститися за опалу. Але князь не квапився з висновками – невже боярин настільки знавіснів, що так необачно помстився за свою кривду?! Найімовірніше, він сам чогось не врахував або не про все дізнався. Данило зупинився біля гобелена та уважно оглянув змія. «Ох, чи вдасться мені знайти змія, який ужалив короля?» – подумав він.

– Навіщо ти хотів бачити мене, княже? – пролунало позаду.

Данило озирнувся, прискіпливо оглянув Мацея та відверто запитав:

– Як гадаєш, хто отруїв короля?

Старий змінився в обличчі, але промовчав.

– Найбільше, чого мені зараз хочеться, це віддати тебе катові, щоб у тебе розв’язався язик, – повідомив Данило.