Ярослава Дегтяренко - Останній володар

– Я не боюся тортур, бо в мене чисте сумління – я вірно служив своєму володареві, – без тіні страху відповів Мацей.

– Тоді як ти допустив, що його отруїли?

– Я не знаю, хто міг це зробити і як. Їжу короля спочатку куштують, а лише потім подають на стіл. А якщо король бажав чогось з’їсти чи випити, то я приносив йому… – і тут Мацей затнувся та зблід.

– Чого це ти так пополотнів? – вкрадливо запитав Данило.

– Учора я ніс королю вино. У коридорі мене зупинила Сауле, а потім я віддав глечик Романові, синові Даниловича, – помертвілим голосом мовив старий.

– Сауле торкалася глечика?

– Не знаю! У коридорі було темно.

– А що цей Роман? Де він?

– Не знаю! Я не бачив його зранку. Та й не до нього було. Княже, невже ти гадаєш, що він помстився королю за свою наречену? Але ж він сам… – і тут Мацей осікся.

– Чому ти замовк? Розповідай, що там ще за помста. Тільки не здумай мені брехати, – порадив Данило.

Мацей розповідав сумну історію Ксені, а Острозький уважно слухав і ще більше хмурнів.

– А хто ті отроки, що вбили дівчину? – запитав він.

– Їхні батьки – бояри-слуги. Нічого особливого, ніякого впливу.

– Як вони померли?

– Один загинув у п’яній бійці, інший п’яним упав із заборолів.

– І який же біс напоумив цю стару відьму Сауле порадити таке королеві?! – у досаді вигукнув Острозький. – А як королева могла на таке піти попри свою побожність?! Чому королева взагалі влізла в цю історію?

– Її величність останнім часом чомусь дослухалася до Дедька і почала втручатися в державні та особисті справи короля. А от мій бідолашний господар йому не довіряв.

– Чому?

– Дедько вважав, що це король знищив його родичів. Та й Дедька потіснив Данилович. Така владна та хитра людина, як Дедько, обов’язково помстилася б усім.

На це Данило кисло усміхнувся та рішуче мовив:

– Отже, так: жодна душа не повинна знати, що короля отруїли. Пустимо чутку, що королю стає краще. Інакше сполохаємо вбивць.

– Вони й так напоготові, – похмуро мовив Мацей.

– Сьогодні вранці я відправив до Дедька гінця – нам треба дочекатися його приїзду, – зронив Данило.

– До Дедька? Але як твоя милість може, коли… – Мацей аж задихнувся від обурення.

– Дурень! – роздратовано гаркнув Данило. – Ти, старий собако, так ретельно вигризав усіх вошей, що й свого хвоста відгриз! Дедько був вірний королю попри вбитих родичів та опалу! Це він посадив його на трон! Він виростив його, мов кревного сина! І ніколи б Дедько не зрадив, бо смерть короля погубить Русь! Ти хоч це розумієш? Ти розумієш, що ви тут усім скопом накоїли? Король помре, і нікого більше посадити на трон, бо в нього немає синів! Що станеться з нашим королівством? Ти хоч колись про це замислювався? Чи думав лише про те, як вправно привести королю паплюг в опочивальню? – Острозький аж зайшовся від гніву. А коли заспокоївся, то жорстко мовив: – Гадаю, ти мене правильно зрозумів. Дедько приїде щонайменше через чотири дні. І нам треба цей час протриматися. А далі видно буде. І потайки дізнайся, де цей Роман. Ступай!

Ні живий ні мертвий Мацей подріботів геть, а Данило знесилено опустився у королівське крісло. Потер скроні, наче в нього нестерпно боліла голова. «Хай там як, але ця стара мегера не посміла б отруїти короля. Отже, залишаються Роман, Данилович і Яцькович, у яких спільна кривда. В останнього найвагоміша причина – він міг помститися за доньку. Але невже вони наважилися би на таке, знаючи, що на них перших впаде підозра?! Що ж, варто дізнатися, яким чином королю могли підсипати отрути. Господи, дай мені сил протриматися до приїзду Дедька! Бо сам я нічого не вдію, якщо король помре, а бояри захоплять владу!» – думав князь.

Невдовзі прибіг Мацей та повідомив, що Роман мов у воду канув. Острозький аж загарчав від гніву – занадто промовистим виглядало безслідне зникнення хлопця. «Поклич до мене Даниловича!» – наказав він Мацеєві, перебуваючи в упевненості, що боярин не прийде.

Але Васько прийшов.

– Василю Даниловичу, – з великою приязню в голосі заговорив Данило. – Мені дуже шкода, що я зайняв твоє місце, бо шаную тебе так, як шанував би рідного батька. Але я нічого не міг вдіяти з волею короля. Тому щиро сподіваюся, що ти не тримаєш на мене зла.

– Ні, не тримаю, Даниле Васильковичу, – спокійно відповів боярин.

– Тож, гадаю, не відмовишся допомогти у скруті. Хвороба його величності дуже недоречна, адже відомо, що король Казимир збирає військо, – говорив Острозький зі спокійним обличчям, нишком уважно придивляючись до боярина.