Марія Ткачівська - Княгиня Острозька

Він говорив так, наче явно бачив перед собою дивний вечір: у покоях Іллі напівтемно. На столі самотньо тремтить каганець. Беата лежить біля Іллі, поклавши голову йому на груди: «Тобі скоро буде легше, Ілле. Тебе вже нічого не болітиме». «Було б добре, Беатко», – шепоче Ілля. «Я знаю, як тобі допомогти», – відповідає Беата. Вона підводиться, підходить до столу, бере карафу з вином, наливає його в срібний келих, вправними пальцями непомітно розщіпає дужку персня – і пил повільного вічного сну невидимо торкається трунку: «Випий, любий. Тобі стане легше»…

– Вам потрібні були тільки його гроші й титул! – сипав товченим склом Беаті в душу княжич Василь-Костянтин.

– Як ви смієте, негіднику! – зірвалася Беата і, сама того не відаючи, підвела руку й щосили заліпила йому ляпаса. – Негайно забирайтеся звідси!

– Ви ще про це пошкодуєте, княгине! – спіймав її за руку Василь-Костянтин і швидким кроком подався до виходу.

Беата опустилася в крісло й не могла отямитися. «Отруїла? Негідник! Як він посмів! Чого я мала труїти чоловіка? Щоб стати вдовою? Щоб самій ростити наслідника?»

Вона нічого іншого так не благала в Бога, як одужання Іллі.

Який дивний день! Усі наче змовилися. Двері в Іллі не зачинялися від відвідин. Для Беати не було несподіванкою, що Ілля запросив свого друга, князя Федора Санґушка.

– Здоров був, друже! Як почуваєшся? – приклав крісло до постелі Іллі Федір.

– Хто вітрові служить, тому димом платять, – заледве усміхнувся кутиками губ Ілля.

– Час узяти гору над усіма вітрами й до осені готуватися. Ти з тих, у кого все, як в окропі кипить, а тут залежав уже свої боки, Ільку.

– Ох, залежав, Федоре, – прошепотів Ілля, – далеко від мене ця осінь. Для мене кожен день на волоску висить. Мій час, як мак начетверо, друже.

– Ще трішки і поправишся, – розумів, що кривить душею, Федір Санґушко.

– Маю до тебе одне прохання, Федоре. Ось тут, на столі, папір. Візьми. А там перо, каламар. Треба написати.

– Що написати, друже?

– Заповіт. Нездужаю я, Федьку. Чую, сили щодня покидають мене. Недовго мені залишилося. Треба написати заповіт. Поправ мені подушку, щоб міг краще говорити, – майже пошепки промовив Ілля. – Буду диктувати.

– Подушку поправлю, заповіт за тебе напишу, Ільку, а от із недугою не поспішай. Ще будемо мед пити і на весіллі твого спадкоємця гуляти, – кусав себе за язик Федір.

– Далеко мені до одужання, друже. Спадкоємець може народитися завчасно. Хай усе буде за законом. І хай хоч це буде добре. Бо ще багато чого може статися, Василь-Костянтин колись зі своїм словом прийде. У нього своя правда. Та й Беата просила поспішити.

Федір поправив Іллі подушку, взяв папір, сів за стіл і приставив каламар. Ілля поволі вимовляв слова, щоб його було добре чути, щоразу глибоко вдихаючи повітря. Федір писав, час від часу зупиняючись, поки Ілля збереться з думками.

«…І якщо невдовзі Пан Біг прирік мені смерть, не дочекавшись дня, коли народить моя жона сина чи дочку, а станеться це після смерті моєї, то засвідчую й оголошую, що це єсть мій власний плід… Моя жона має посісти маєтки мої й до повноліття спадкоємця мого опікуватися і його маєтками… І хай ніхто не скривдить ні жони моєї, ні плоду мого і не доставить їм труднощів… Крім майнового стану для родини своєї, який я визначаю, заповідаю стати опікунами мого дитяти спадкоємця престолу королевича Сиґізмунда-Авґуста й королеву Бону та друга мого найкращого – Федора Санґушка. Мене поховати в Києво-Печерській лаврі біля батька мого, славного князя Костянтина Острозького, і добрим словом згадувати».

Ілля на мить зупинився:

– Треба ще записати опікуном Василя-Костянтина Острозького, бо він – брат мій по батькові.

Федір написав усе, що диктував Ілля, і ще раз голосно перечитав.

– Тепер візьми заповіт і подай мені, щоб я підписав.

Федір Санґушко поклав аркуш на Біблію, що лежала поруч, і подав перо. Ілля з великим зусиллям вивів свій підпис.

– Там, на столі, є червоний сургуч і печатка. Зроби все, як належить. І передай заповіт королю. Якщо народиться мій спадкоємець, а мене вже не буде, приглянь за ним, друже. Як за рідним, приглянь.

Вечір насипав на серпневе небо зір, наче запалив на ньому сотні свічок. У таку ніч добре ворожити на зорях, загадуючи бажання. У Беати не було багато бажань: вона молилася, щоб Ілля одужав. Тільки міряла кроками кімнату: вперше в житті не знала, як учинити правильно.