Поруч стояв літній дерев’яний палац. На нижньому ярусі – залець для невеликих прийомів. Тут також збиралися придворні й челядь для обговорення важливих та насущних справ. Поруч улаштовано світлиці для гостей. Нагорі – чоловічі й жіночі князівські покої з виходом у кімнати камеристок (ті завжди мали бути під руками), купальня, відпочивальня і тераса під дахом. З тераси було добре видно ліс, куди князівська родина охоче подавалася на полювання, поле для міських гулянь і місце, де зводилися ристалище для турнірів, а також невисока будівля та поруч із нею – всі оснастки для змагань зі стрільби з лука. Князі жили «на дві руки»: шукали тепло чи прохолоду то у вежі Мурованій, то в дерев’яному палаці. Та все залежало від літ і зим, від часів та обставин. Для того вони й пани, щоб самим вирішувати, як їм будувати свій світ.
Острог. Покої князя
– Князь іще спить? – заглянула Беата крізь двері.
– Спить, ваша світлосте, – промовила служниця.
– Вже не марить? – стурбовано глянула на Матильду.
– Марить. Знову вас кличе, – зітхнула служниця.
Беата прочинила двері, сіла поруч і торкнулася його лоба:
– Горить, – промовила тихо, ковтаючи сльозу.
– Беатко! – почула шепіт. – Беатко, я знав, що він мене скине… – почав крутити головою Ілля.
– Хто скине, Ільку? – злякано билося Беатине серце.
– Бона казала… що він скине… Сиґізмунд-Авґуст… Він не хотів… не винен… Беатко… за що вхопитися, Беатко? – крутив головою князь. Чолом стікав холодний піт.
– Тримайся за мою руку, Ільку. Я сильна. Я тебе втримаю, – міцно стиснула чоловікову руку Беата.
– Беатко, де ти? Беатко… – крутив головою Ілля, стискаючи Беатину руку.
– Я тут, любий. Я тримаю тебе. Ти вже більше не впадеш. І тебе вже ніхто не дістане, ні Бона, ні Сиґізмунд-Авґуст, – пригорнула до себе руку Іллі. – Я поруч, Ільку.
Беата поклала голову на князеві груди:
– Я б неба тобі прихилила, Ільочку, та не знаю як.
– Беатко… Беатко… – не переставав марити Ілля.
Княгиня почула, що князь заснув. Вона накрила його руки ковдрою і вийшла з покоїв.
Служниця Матильда, як і досі, не відходила від постелі князя. Ілля вже кілька місяців лежав у чоловічих покоях літнього дерев’яного палацу. Беатині покої були поруч. Княгиня щодня сиділа біля чоловіка, розмовляла з ним, підбадьорювала, розповідала про справи в князівстві. Та найбільше боялася, коли князь починав марити.
Було чути аж до покоїв, що біля палацу зупинилася карета. Щойно княгиня виглянула з вікна, як на порозі стала камеристка Софія:
– Княжич Василь-Костянтин Острозький приїхав.
– Дякую, Софіє, – промовила Беата, не відводячи очей від карети.
Машталір відчинив дверцята, й Беата побачила тринадцятилітнього княжича Василя-Костянтина Острозького в супроводі двох осіб замкової прислуги та маршалка Дубенського.
– День добрий, челяднику. Чи княгиня Беата вдома? – запитав маршалок, вийшовши з карети.
– Добридень, поважний паничу. Біля його світлості князя Іллі, – відповів челядник.
– Передайте княгині Беаті, що княжич Василь-Костянтин Острозький приїхав відвідати свого брата, князя Іллю.
– Зараз доповім, пане, – кивнув головою челядник і зник за дверима.
За якусь мить служник запросив княжича до палацу.
Коли прочинилися двері, на порозі з’явився Василь-Костянтин. Він був при повному параді: довгий синій атласний кунтуш із золотими застібками та широким шкіряним паском, на голові – чорний берет, на ногах – сап’янові чоботи. Одягом він скидався на свого покійного батька Костянтина Острозького, тільки погляд у сина був гостріший. Молодий ще.
– Князь уже пів року хворіє, а ви, ваша світлосте, аж тепер навідалися? – здивовано похитала головою княгиня.
Василь-Костянтин не сподівався таке почути від княгині.
– Хочу його побачити, – тямив княжич, що Беата має рацію.
– Спершу гляну, чи князь не спить, – глипнула на молоде безвусе обличчя княжича.
– Я сам гляну, княгине, – по-хлопчачому підвів підборіддя княжич.
Василь-Костянтин широким кроком минув камеристку, поспіхом прочинив двері й за мить став у покої Іллі.
– Василю? – здригнувся Ілля і спробував підвести голову.
– Так, я, брате, – промовив рівним тоном.
– Несподіваний гість. Яким вітром, Василю?! Сідай. Радий тебе бачити, – тихим голосом сказав Ілля.
– Хотів провідати й запитати, як ти? Бачу, досі лежнем лежиш і кутки підпираєш, – спробував пожартувати Василь-Костянтин. – Час на ноги зводитися.
Читать дальше