Марія Ткачівська - Княгиня Острозька

Дбав про Острог і син його Іван Острозький – переможець у битвах із татарами, який заклав монастир і храм Святої Трійці. Та найбільшої слави Острозьких нажив батько Іллі Костянтин Іванович, знаний гетьман Великого князівства Литовського, який прославився у шести десятках битв із татарами. Йому належав тріумф у борні з московитами під Оршею, після якого він і добудував Богоявленську церкву, звів інші церкви, добродіяв для бідних і немічних, почитав освіту, навіть став надійним плечем у зачині Франциском Скориною друкарні у Вільні. Острог як родинне гніздо батько залишив у спадок старшому синові Іллі. Йому і перейшли батькові намісництва. Шануючи заслуги гетьмана, король визнав право Іллі стати старостою вінницьким і брацлавським.

Острог завжди був гордістю дому Острозьких. За розмахом крил він стояв відразу після Львова, Києва, Білої Церкви та Кам’янця, а за красою був перлиною в мушлі Волині. Його мешканці були вірні князям і уповали на них, бо жили в непевні часи воєн і наскоків татар.

Тут мешкали волелюбні, горді, співочі, меланхолійні, лагідні, мрійливі, іноді до краю вперті та завжди до безтями вродливі, що аж збивало з пантелику, русинки й русини, гордовиті, зарозумілі, недоступні, непокірні, вабливі, граційні й шляхетні польки та поляки, поціловані сонцем у лик чорноокі турки, запальні, голосні, енергійні темночубі волохи, закутані в пишні тюрбани незламні та вільнолюбні чорноволосі вірмени, причіпливі й надокучливі, але вродливі та вогнисті цигани, легкокрилі й мов з каменю тесані греки, звитяжні й неподатливі московити та серби… Яке розкішне розмаїття народів, яка неповторна мозаїка відчуттів!

Та який Острог без здібних до рахунку та вмілих до гендлю євреїв, що мешкали на Старожидовській і Новожидовській вулицях і навіть мали свою школу Талмуду та синагогу. Подейкували, що ту синагогу не брали ні вогонь, ні кулі. До Острога їх люб’язно запросила князівська родина ще двісті років тому, поклавши в їхні долоні ремесла й торгівлю. Вони варили мед, горілку та пиво, майстерно витинали ножицями нові фасони суконь та кафтанів, вправно вистукували молотками, підлатуючи сап’янові чобітки, вважалися ладними римарями і сагайдачниками, кушнірами та шаповалами, згодом орендували млини та шинки, були спритними лихварями і збирачами мита. Завзяті й тямкі, укупі зі своїми підмайстрами, вони знали шану кожному мідякові і вміли успішно провадити всі свої справи. І для дому Острозьких це була добра вигода.

До Острозького замку вів єдиний шлях через Луцьку браму, яка надійно зачинялася на ніч. Їхали дорогою попри Ринкову площу, неподалік від якої розкинулися домівки війта, лікаря, аптекаря, золотаря, дзиґарника, майстерні та помешкання заможних містян. Відтак повертали на Першу перед замком острозьку вулицю (Беата любила цю назву за слово «Перша»), перегодя прямували попри будинки острозьких багатіїв, купців, торговців аж до замку. Височенний мур, великий рів з водою, підвісний міст, брама до княжого двору – Беата вже із заплющеними очима знала кожен вигин дороги, кожен її клаптик.

Сам замок із товстелезними непідступними стінами прилягав до захисного муру. З його веж та бійниць було видно всі околиці. Біля підніжжя замку було три млини, броварня і винокурня. Відразу ліворуч за брамою красувалася не тільки на ціле місто, а й на всі околиці висока й пишна Богоявленська церква із п’ятьма банями – усипальниця роду Острозьких. Щоразу, коли княжа родина із придворними прямувала на службу Божу, дзвони церкви було чути на всі ліси й доли.

– Славний і міцний наш замок, Беатко! – щоразу повторював Ілля, коли дивився на дужі мури. – Тепер ти його володарка.

На браму замку споглядала могутня оборонна споруда – кам’яна вежа з бійницями і складами зброї й амуніції, лицарських панцирів, одягу, кінської збруї та «скарбницею мінованою», де коштовними нажитками були й книги. У цейхгаузі [23] Цейхга`уз (від нім. Zeughaus) – складське приміщення для зберігання запасів зброї, спорядження, обмундирування, продовольства тощо. замку зберігали порох, олово, селітру, сірку, гаківниці та різного калібру й розмірів гармати. Комори тріщали від запасів квасу, меду, борошна, м’яса, різних овочів, фруктів, хмелю, оцту, воску, квашеної капусти. Попри мури тулилися помешкання придворних, челяді, кузня, конюшня, літня кухня із замковою пекарнею, за ними – сад.

До одного з мурів у глибині двору прилягала вежа Мурована у три яруси з глибоченною кам’яною студнею (подейкували, що там крилися від некняжого ока підземні палати і була таємна лазівка, через яку можна втекти аж далеко за Острог). Біля неї – зимова кухня, кімнати для слуг. На верхньому ярусі, куди знадвору вели високі дерев’яні сходи, була врочиста зала для прийомів, важливих розмов, концертів та вишуканих зустрічей із князями, відомими містянами. (У разі нападу ворога сходи завжди можна було зруйнувати. Тоді до вежі вже ніхто не міг доступитися.) Від неї відходили робочий кабінет князя, його покої, канцелярія та гостьові кімнати. На самісінькій горі – княжі покої з терасами. Світлиці, зали, галереї, каміни в білому камені, печі в зелених та голубих кахлях, ліхтарі та канделябри в сріблі й золоті, вікна у венеційському склі. На порозі – гостинність, у кожній дещиці й великості – маєстат княжого роду.