Марія Ткачівська - Княгиня Острозька

– Спасибі на доброму слові. Сам бачиш, підупав я на силах трохи. Щось довгенько на перинах вилежуюся й ворон лічу. Тільки з вікна визираю, як сич із дупла. Та, бач, тисну шальки на свій бік і от-от на ноги зведуся, – говорив крізь силу Ілля.

– Бачу, Сиґізмунд таки в тебе добряче трафив, – із хлопчачою простотою промовив княжич.

– Та ні. Це був дружній турнір. Не з лихого наміру, а на знак любові й приязні, – спробував усміхнутися Ілля.

– Така вона, приязнь, яка зі світу зводить, – зморщив носа Василь-Костянтин.

– Не кажи так, Василю, – закашлявся Ілля. – На все Божа воля.

– Авжеж, Ілле. На все Божа воля. Бог людини не питає, чого вона хоче. У нього свої плани. Мусимо уповати на його милість, – підійшов ближче, взяв склянку з водою і подав Іллі.

– Я уповаю, – закашлявся Ілля і зробив ковток. – У мене скоро спадкоємець народиться. Мушу про нього й про княгиню думати.

– За спадкоємця не гризися, Ілле. Якщо треба буде, я потурбуюся.

Ілля не міг збагнути, чи Василь-Костянтин жартує, чи справді підносить його на дусі?

– Ти? Ти ж молодий ще і досі не можеш мені простити землі матері Олександри. Чи щиро кажеш про турботу? – кашель та глибоке дихання не давали говорити.

– Щиро, брате! Хоча ми й рідні по батькові, та не зріднилися духом. Усе ж я хотів попросити прощення, якщо колись зобидив тебе, – Василь-Костянтин змінив тон.

– Не зобидив ти мене, Василю. А якщо я скривдив тебе чим, то теж прости. І за ворожнечу з княгинею Олександрою прости, – останні слова Іллі були тихими, мов на сповіді. – Я не міг стерпіти несправедливості.

До нього з Василем доля була немилосердною. В обох був спільний батько, але різні матері. Так уже веліла доля, що Василь ріс без батька, а Ілля – без матері.

Їхній батько, Великий гетьман Костянтин Острозький, не мав часу на одруження: весь був у державних справах, битвах, звитягах. Аж у 49 літ надумався розбагатіти родиною. Він пошлюбив княжну Тетяну Гольшанську, дочку луцького старости та маршалка Волинської землі, гетьмана Семена Гольшанського. І народився в них син, якого назвали Іллею. Усе своє серце гетьман віддавав дружині й синові, аж поки не спіткало їх горе: Тетяна померла, коли Іллі було дванадцять літ. Батько вболівав за майбутнє сина, який залишився єдиною його розрадою і надією. Відразу й уклав угоду про його шлюб із донькою першого польного гетьмана литовського Юрія Радзивілла Анною Радзивілл.

За рік, коли добіг кінця час жалоби за Тетяною, батько одружився з княжною Олександрою Слуцькою, Василевою матір’ю. Василь-Костянтин народився, коли батькові вже за шістдесят було. Знав гетьман, що скоро зайде його сонце, і просив дружину Олександру, коли він піде до Бога, щоб і за Іллею приглянула, бо той круглою сиротою лишиться. І щоб майно порівну між синами поділили, як у заповіті записано. Хай нікому кривди не буде.

Нелегко було княгині Олександрі зостатися з трилітнім сином і пасинком, хоча гетьман залишив по собі такі статки, що й король би позаздрив. Крім багатьох міст і сіл, Іллі дісталося родинне гніздо в Острозі, Василеві-Костянтинові – Дубно, а княгині – княжий Турів. Та Ілля не хотів, щоб Турів залишився в руках княгині. І пішов проти мачухи. Ще батькові останні почесті не віддали, а він уже скакав до Турівського замку, щоб забрати звідти клейноди та родинне майно. Саме так про нього розповідала княгиня Олександра на суді.

Не міг Ілля змиритися з кривдою мачухи, бо не кривди жадав княгині Олександрі, а хотів забрати батьків заповіт: заздалегідь передбачив, що мачуха зможе підробити його на своє. Тому не по її маєтки надіслав своїх слуг до Турова, а по справедливість. Так і пояснив у суді.

Як тоді перейшла чорна кішка дорогу між мачухою й пасинком, так і не блиснуло світло в їхніх взаєминах. Незлюбив Іллю за образу матері Василь-Костянтин, а Іллі не раз судомило під серцем, що через несправедливість і статки збувся ласки в родині.

– Хай старе залишається в минулому, Ілле. Хай Бог тебе береже, брате! – Василь-Костянтин вийшов із покою.

Сум сипав зорі у пригорщі часу, та слово «прости» змивало з вікон пил минулого, який заступав душi вільний позирк на сонце.

Беата ще стояла під дверима. Василь-Костянтин вийшов із покоїв і глипнув на неї, мов яструб, що ладен вчепитися в горло:

– Ви отруїли його, княгине!

– Що ви кажете, княжичу! Як ви смієте! – схопилася за серце Беата.

– Ви добре знаєтеся на отруті. Підібрали таку, що діє довго й непомітно. Вас у Вавелі всього навчили! І не треба хапатися за серце: це тільки дешева гра.