Айн Ренд - Джерело

— Зараз ви зрозуміли, якою газетою має стати «Знамено».

Тогочасні працівники пишалися відбитком власної особистої індивідуальності у газетах. Ґейл Вайненд віддав газету, тілом і душею, юрбі. «Знамено» стало нагадувати циркову афішу формою, а циркову виставу — своєю суттю. Воно дотримувалося тих же принципів — ошелешувати, розважати і брати плату за вхід. Газета мала на собі відбиток не однієї людини, а мільйонів.

— Люди відрізняються одне від одного своїми чеснотами, якщо взагалі їх мають, — казав Ґейл Вайненд, пояснюючи свою політику, — але всі вони схожі своїми пороками. — Він додавав, уп'явшись в очі співрозмовника: — Я служу тим, які на цій землі переважають. Я представляю більшість — хіба це не чеснота?

Юрба вимагала злочинів, скандалів і пристрастей. Ґейл Вайненд їх забезпечував. Він давав людям те, чого вони прагнули, та ще й виправдовував смаки, яких вони соромилися. «Знамено» описувало вбивства, підпали, ґвалти, корупцію — з належними моральними повчаннями. На три колонки докладно змальованих злочинів припадала одна повчальна.

— Якщо ви спонукаєте людей до шляхетної поведінки, це їм набридає, — казав Ґейл Вайненд. — Якщо ви потураєте, стає соромно. Але з'єднайте те і те — і вони ваші.

Він друкував історії про розпусних дівчат, розлучення у вищому світі, притулки для підкидьків, квартали червоних ліхтарів і благодійні лікарні.

— Насамперед секс, — казав Вайненд. — Потім сльози. Нехай їм засвербить, а потім нехай поплачуть — і вони ваші.

«Знамено» провадило великі сміливі кампанії — у справах, в яких не було протистояння. Газета викривала політиків — за крок до рішення суду; атакувала монополії — заради пригноблених; насміхалася із заможних й успішних — як робили це ті, хто таким не був. Вона наголошувала на чарах вищого світу — і друкувала світську хроніку з тонкою іронією. Це давало людині з вулиці подвійну насолоду: можливість увійти в знамениті вітальні, не витерши ніг об вхідний килимок. «Знамену» було дозволено зловживати правдою, смаком і довірою, але лише не мізками читачів. Величезні газетні заголовки, чудові фотографії та занадто спрощені тексти били по почуттях і закрадалися в свідомість без необхідності проміжного процесу роздумування, так само як харчування, введене за допомогою клізми, не потребує травлення.

— Новини, — казав Вайненд своїм працівникам, — це те, що спричиняє найдужче збудження найбільшого числа людей. Це те, що робить із них ідіотів. Що дурніших, то краще, головне, щоб їх було якнайбільше.

Одного дня він привів до редакції чоловіка, якого зустрів на вулиці. Це був звичайний чоловік, одягнений не надто добре, але й не обшарпаний, не високий і не низький, не темноволосий, але й не блондин; у нього було обличчя, яке годі запам'ятати, навіть добре його роздивившись. Він лякав своєю суцільною невиразністю; йому бракувало навіть рис, притаманних телепням. Вайненд провів його редакцією, представив кожному працівникові та відпустив. Потів скликав увесь персонал і сказав:

— Коли ви сумніваєтеся у своїй роботі, пригадайте обличчя цього чоловіка. Ви пишете для нього.

— Але ж, містере Вайненд, — вигукнув молодий редактор, — його обличчя неможливо запам'ятати.

— Саме в цьому й річ, — відповів Вайненд.

Коли ім'я Вайненда почало загрожувати світу видавців, група власників газет відвела його вбік на благодійному вечорі й узялася дорікати тим, що вони називали потуранням смакам юрби.

— Не моя це функція, — сказав Вайненд, — допомагати людям зберігати самоповагу, якої в них немає. Ви даєте їм те, що вони публічно визнають за свої вподобання. Я даю те, що їм подобається насправді. Чесність — це найкраща політика, джентльмени, хоча й не в тому сенсі, що нас навчили вірити.

Вайненд не вмів працювати погано. Хоч би яку він мав мету, його засоби були бездоганні. Уся потуга, вся сила, воля, заборонені на сторінках його газети, йшли на її створення. Винятковий талант марнувався на досягнення досконалості у пересічному. Енергії духу, переведеної на пошуки приголомшливих історій і замащення ними газетних шпальт, вистачило б на заснування нової релігії.

«Знамено» завжди перше отримувало новини. Коли в Південній Америці стався землетрус і з районом стихійного лиха не було зв'язку, Вайненд зафрахтував лайнер, вислав команду репортерів і продавав на вулицях Нью-Йорка спецвипуски, на кілька днів випереджаючи конкурентів, — з ілюстраціями пожеж, зсувів землі та понівечених тіл. Коли поблизу Атлантичного узбережжя тонув корабель, надсилаючи сигнал SOS, Вайненд прибув туди, випередивши берегову охорону. Він очолив рятувальну операцію і повернувся з ексклюзивним матеріалом та фотографією, на якій він піднімався трапом над розбурханими хвилями, тримаючи в руках дитину. Коли канадське село відрізало від світу сніговою лавиною, саме «Знамено» відіслало туди аеростат, щоб скинути мешканцям їжу та Біблії. Коли шахтарську громаду паралізував страйк, «Знамено» організувало роздачу безкоштовного супу і надрукувало трагічні історії про небезпеки, що чатують на гарненьких дочок шахтарів, приречених бідувати. Коли котеня видряпувалося на верхівку стовпа, його рятував фотограф «Знамена».