Айн Ренд - Джерело

— Хоч би що було на гадці в цього покидька Вайненда, — казали люди, — але не гроші.

Ті, хто виступали наполегливо, втрачали роботу: одні за кілька тижнів, інші — багато років по тому. Траплялося, що він не зважав на обвинувачення, але іноді нищив людину через невинне зауваження. Ніхто не міг сказати, помститься він чи пробачить.

Якось він зауважив блискучу роботу молодого репортера з іншої газети і послав по нього. Хлопець прийшов, але озвучена Вайнендом зарплатня не справила на нього жодного враження.

— Я не можу працювати на вас, містере Вайненд, — зізнався він із розпачливою щирістю, бо ви… ви не маєте ідеалів.

Вайнендові тонкі губи зобразили усмішку.

— Ти не можеш утекти від людської розбещеності, малий, — лагідно мовив він. — Бос, на якого ти працюєш, можливо, й має ідеали, але він змушений канючити гроші й виконувати вказівки багатьох нікчемних людей. У мене немає ідеалів — але я не канючу. Вибір за тобою. Третього не існує.

Хлопець повернувся до своєї газети. За рік він прийшов до Вайненда і запитав, чи пропозиція досі актуальна. Вайненд відповів ствердно. Відтоді хлопець працював у «Знамені». Це був єдиний працівник, який любив Ґейла Вайненда.

Алва Скаррет, що теж працював колись у «Газеті», йшов угору разом із Вайнендом. Не можна було сказати, що він любив Вайненда — він просто приліпився до боса з автоматичною відданістю доріжки під Вайнендовими ногами. Алва Скаррет ніколи нікого не ненавидів, і тому нездатний був любити. Він був проникливим, компетентним і безжальним у невинній манері людини, яка неспроможна осягнути концепції докорів сумління. Він вірив у все, що писав сам, і в усе, що писали в «Знамені» інші. Він зберігав віру в написане протягом двох тижнів. Він був безцінний для Вайненда — як барометр суспільної думки.

Ніхто не міг сказати, чи має Вайненд особисте життя. Час поза роботою він проводив у стилі першої сторінки «Знамена» — лише з більшим розмахом, наче продовжував циркову виставу, але для королівської ложі. Він викуповував усі квитки на видатну оперу — і сидів у залі сам з черговою коханкою. Він розкопував чудову виставу невідомого драматурга і платив йому величезну суму, щоб її показали лише один раз і ніколи більше; Вайненд був єдиним глядачем на прем'єрі, а наступного дня сценарій палили. Коли відома у вищому світі жінка звернулася до нього з проханням пожертвувати на важливу благодійну справу, Вайненд простягнув їй чистий підписаний чек — і засміявся, зізнаючись, що сума, яку вона наважиться вписати, буде менша за ту, що дав би він сам. Він придбав щось на кшталт трону в нужденного претендента на престол однієї з Балканських країн, з яким познайомився в забігайлівці, та ніколи більше не намагався з ним зустрітися; він часто казав «мій слуга, мій водій і мій король».

Увечері, вдягнувши пошарпаний дев'ятидоларовий костюм, Вайненд частенько їздив у метро і блукав пивничками міських нетрів, підслуховуючи своїх читачів. Колись у підвальному шинку він почув, як водій вантажівки кляне доволі барвистими виразами Ґейла Вайненда як найгіршого представника капіталістичного зла. Вайненд погодився з ним і підкинув кілька власних висловів зі словника Пекельної кухні. Потім підібрав «Знамено», покинуте кимсь на столі, видер із третьої сторінки власне фото, причепив до нього стодоларовий папірець, простягнув водію вантажівки і вийшов ще до того, як хтось спромігся промовити бодай слово.

Він змінював коханок так стрімко, що про це вже перестали пліткувати. Подейкували, що він ніколи не кохався з жінкою, попередньо не купивши її — і що жінка неодмінно мала належати до тих, хто не продається.

Він не приховував подробиць свого життя, навпаки — оприлюднював їх. Він віддавав себе юрбі; був власністю кожного, наче пам'ятник у парку, наче табличка на автобусній зупинці, наче сторінки «Знамена». Вайнендові фото з'являлися у його газетах частіше, ніж світлини кінозірок. Його фотографували у різному одязі за кожної нагоди. Він ніколи не фотографувався оголеним, але читачам здавалося, начебто вони бачили його голим неодноразово. Він не отримував жодного задоволення від популярності; це була просто політика, якій він себе підпорядкував. Кожен куточок його пентхауса з'являвся в газетах і журналах. «Кожен покидьок у країні знає, що є в моєму холодильнику і в моїй ванній», — казав він.

Одначе про один бік його життя люди знали мало, про нього ніде не згадували. Горішній поверх будинку під його пентхаусом слугував за приватну художню галерею. Його було зачинено. Туди не заходив ніхто, крім прибиральниці. Про існування галереї знало кілька осіб. Якось французький посол попросив дозволу її відвідати. Вайненд відмовив. Інколи, не надто часто, він ішов до галереї та залишався там на кілька годин. Він збирав колекцію за власним смаком, мав відомі шедеври і картини невідомих авторів; він відкидав роботи безсмертних майстрів, якщо вони його не вражали. Оцінки колекціонерів і підписи знаменитостей його не спокушали. Торговці мистецтвом, з якими він працював, стверджували, що його судження були судженнями справжнього знавця.