Айн Ренд - Джерело

— Ви брешете. Якби ви знали тільки це, ви так не ризикували б. Ви знаєте, що я нікому не дозволяю заходити до моєї галереї. І ви самовпевнено вирішили, що я дозволю вам її поповнити? Ніхто і ніколи не наважувався дарувати мені подарунків такого штибу. Ви не ризикували б, якби не були впевнені, цілком упевнені, що це видатний твір мистецтва. Упевнені, що я прийму його. Що ви мене переможете. І вам це вдалося.

— Я радий це чути, містере Вайненд.

— Якщо ви хочете порадіти, я вам скажу, що мені ненависно отримувати це від вас. Я ненавиджу те, що ви спромоглися її оцінити. Це на вас не схоже. Хоча очевидно, що я помилявся у вас: ви кращий знавець мистецтва, ніж я вважав.

— Тому я сприймаю ваші слова за комплімент і дякую вам, містере Вайненд.

— То що вам потрібно? Ви натякаєте, що не віддасте статуї, поки я не погоджуся поговорити з місіс Пітер Кітінґ?

— Ні, містере Вайненд. Я вам її подарував. Я хотів, щоб ви зрозуміли, що це і є місіс Пітер Кітінґ.

Вайненд зиркнув на статую, потім на Тухі.

— Ви бісів ідіот! — лагідно сказав Вайненд.

Тухі ошелешено витріщився на нього.

— Отже, ви використали цю статую як червоний ліхтар у вікні? — Здавалося, Вайнендові полегшало; він не вважав за необхідне дивитися Тухі в очі. — Уже краще, Тухі. Ви не такий розумний, як я було на мить подумав.

— Але, містере Вайненд, що?..

— Хіба ви не розумієте, що ця статуя — найпевніший шлях убити будь-який можливий апетит, який може виникнути в мене до місіс Кітінґ?

— Ви її не бачили, містере Вайненд.

— О, ймовірно, вона прекрасна. Можливо, навіть вродливіша за цю статую. Але в ній не може бути того, що вклав у неї скульптор. А бачити це обличчя, позбавлене значення, — це наче мертва карикатура… Не думаєте, що жінку можна за це зненавидіти?

— Ви її не бачили.

— Добре, я побачуся з нею. Я сказав вам, що або дозволю, щоб цей фокус вам минувся, або ж ні. Але ж не обіцяв вам із нею переспати? Лише побачитися.

— Це все, чого я хотів, містере Вайненд.

— Нехай вона зателефонує до приймальні та призначить зустріч.

— Дякую вам, містере Вайненд.

— До того ж ви брешете, що не знаєте імені скульптора. Але я не завдаватиму собі клопотів, випитуючи у вас. Вона мені скаже.

— Я впевнений, що скаже. Навіщо мені брехати?

— Хтозна. Між іншим, якби скульптор був менш талановитим, ви утратили б роботу.

— Але ж, містере Вайненд, в мене є угода.

— О, облиште це для профспілок, Елсі. А зараз, я гадаю, ви хочете побажати мені доброї ночі і піти геть.

— Так, містере Вайненд, на добраніч.

Вайненд провів його до виходу і біля дверей сказав:

— Бізнесмен із вас поганенький, Тухі. Я не знаю, чому ви так намагаєтеся звести мене з місіс Кітінґ. Не знаю, що змушує вас добувати замовлення для цього вашого Кітінґа. Але, хай там як, це не може бути аж таке цінне, щоб змусити вас розлучитися із цією коштовністю.

— Чому ти не носиш свій смарагдовий браслет? — запитав Пітер Кітінґ. — Так звана наречена Ґордона Прескотта змусила всіх витріщатися на свій зоряний сапфір.

— Вибач, Пітере. Я надіну його наступного разу, — відповіла Домінік.

— Це була чудова вечірка. Тобі сподобалося?

— Мені завжди подобається.

— Мені теж… лише… О Господи, ти хочеш знати правду?

— Ні.

— Домінік, мені було нудно до смерті. Вінсент Ноултон — це колька в боці. Такий бісів сноб. Я не терплю його. — І він обачно додав: — Я ж цього не показав, правда?

— Ні, ти поводився дуже ґречно. Сміявся з усіх його жартів — навіть якщо ніхто більше не сміявся.

— О, ти це зауважила? Це завжди діє.

— Так, я зауважила.

— Ти вважаєш, я не повинен цього робити?

— Я так не казала.

— Ти думаєш, це… низько, так?

— Я нічого не вважаю низьким.

Він важко опустився на крісло, незручно втиснувши шию в плечі; але він не хотів ворушитися. Вогонь потріскував у каміні вітальні. Він вимкнув лампи, залишивши одну жарівку під жовтим шовковим абажуром; але це освітлення не створило затишку, натомість надало кімнаті неживого вигляду, наче це була порожня винаймана квартира з відімкнутими комунікаціями. Домінік сиділа в іншому кінці кімнати, її струнке тіло піддатливо прилаштувалося до силуету стільця з прямою спинкою; її поза не здавалася напруженою, лише занадто штучною, щоб бути зручною. Вони були самі, але Домінік сиділа наче світська господиня на прийнятті, наче гарний манекен у вітрині крамниці на жвавому перехресті. Вони повернулися з чаювання від Вінсента Ноултона, відомого у світських колах, нового Кітінґового приятеля. Вони спокійно повечеряли разом і мали вільний вечір, без жодних світських обов'язків аж до завтра.