Радій Радутний - Темна синя вода. Джерело

© Радій Радутний, 2016

© Л. П. Вировець, художнє оформлення, 2016

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2016

Згодом я кілька разів намагався згадати – чи починався той день якось інакше? Чи були якісь ознаки, якісь прикмети, знамення, кінець кінцем? Головою розумів, що не було, що не повинно було їх статися, що навпаки – якщо вже вибрати день для такої події, то краще взяти непримітний. Буденний. Сірий.

Але серцем так і не зміг із цим примиритися.

Не міг, не міг, не міг такий день залишатись буденним.

Кожна людина – маленький Всесвіт. Знаю, ця фраза зуживана та набридла, можна навіть сказати – заяложена, аж блищить. Але це так.

А загибель Всесвіту – подія досить масштабна, погодьтесь.

Можна сказати інакше, з гумором. Дев’яносто дев’ять відсотків людей вважають людство сірою масою, а себе, хорошого – вельми оригінальним та самобутнім.

І це теж, мабуть, так.

Маю підозру, що купа людей з IQ трохи більшим за середньопролетарський при цьому розуміє, що вони – такі собі маленькі цвяшки або клітинки великого людства, й від раптової втрати одного цвяшка будівля не розвалиться, ба навіть підошва не відпаде.

Але кожен цвяшок має голівку, й у ній крутиться думка – «Я важливий! Я хороший! Я розумний! Без мене – ніяк!».

Буває, що ця думка обривається посередині слова. Зазвичай – несподівано, бо всі чомусь вважають себе безсмертними. Хто загине, я? Ні в якому разі. Вже хто-хто, а я точно проскочу – чи то поміж кулями, чи поміж законами, хворобами… та хоча б і машинами. Навіть у годину пік на шестирядці в районі виїзду з міста.

Й ті, хто їдуть поруч накритого тіла, байдуже думають – «от дурний! Чи незграбний. А я би проско…»

Трапляється, звісно, й таке, що кінець очікуваний. Скажімо, за рік. Або півроку. Або пару місяців. Ну, пару тижнів однозначно. Але ж не сьогод…

Раніше траплялося, що попереджали про день, час та навіть хвилину, але зараз смертну кару вже скасовано.

Ні, той день аж ніяк не попереджав.

Почався він з лінивого сонечка у вікні. Перед цим кілька днів було хмарно й дощило, подекуди навіть гримало й миготіло блискавкою, тож сонечко було вельми доречне. Я дивився прогноз – наприкінці тижня планувалося до тридцяти; і знав, що вже за кілька днів я дивитимусь на сонечко не так радісно, й ховатимуся від спеки у тінь або в приміщення з кондиціонером; але поки що – поглядав на сонечко й посміхався.

Якась пташка розцвірінькалася надворі, а кішка Томка заходилася ганяти підлогою іграшкову мишку з калаталом всередині. На її думку, шоста ранку – найкращий час для такої забави, а поспати можна буде й пізніше. Треба було би тпруськнути на неї, або навіть пожбурити капцем, та це означало прокинутись остаточно, а цього не хотілося. Й очі розплющувати не хотілося теж. Хоча інколи робити це було б незле. Багато справ ішли б краще, якби ми вчасно очі розплющували.

Ще пару місяців тому кішка була кошеням, звалася Томом, і де були мої очі, коли я вибирав це боязке чорно-біле створіння з купи таких самих боязких волохатьок? Якби побачив, що кішка – то, мабуть, не став би зв’язуватись. Полінувався би вовтузитися з наслідками. А тепер – що поробиш. Будемо наслідки роздавати. І вже, мабуть, скоро, бо одного потенційного зятя я вже кілька днів тому прогнав.

Він сіро-білий, нахабний, і мені не сподобався.

Ліньки було й каву варити, і я варварським чином залив порошок окропом із чайника – зійде й так. Намастив кавалок хліба, повагався, чи не кинути зверху ще й сиру шмат, але також полінувався.

Кинув погляд на поличку з книжками. Давненько я не відкривав паперових книжок. З екрану й зручніше, й сторінки легше гортаються… але час від часу проривається ностальгія. От і цього разу прорвалася, виявилась дужчою навіть на лінощі.

Трапилася якась фантастика з кінця дев’яностих… хороші були часи. На обкладинці гарна дівчина у комбінезоні пробувала налагодити контакти з мавпоподібним аборигеном. Контакти, ясна річ, торговельні, бо як навіть і кажуть, що чоловік хоч трохи кращий за мавпу – то вже непогано; та абориген був не кращий. Книжка була весела, з пригодами, й ще тоді я читав її кілька разів – так, що дружина вже запам’ятала малюнок не лише на передньому боці обкладинки, а й на задньому.

– Це ти! – якось потицяла вона пальцем у мавпу, явно набиваючись, щоб я порівняв її з другим персонажем обкладинки. Замість відповіді я почав книжку перекидати.