Радій Радутний - Темна синя вода. Джерело

– Ні-ні-ні!!! – запротестувала кохана словом і ділом, бо позаду було намальовано слоноподібне чудовисько. – Навіть не думай!!! То не я! То теж ти!

Оскільки читав я в ліжку, то й діло скоїлося не відходячи, так би мовити, від каси.

Давно це було, й багато чого змінилося з тих хороших часів. Передовсім – не стало кому тицяти пальцем у мавпу.

Я поставив книжку на місце. Подумав, що припадати їй пилом ще кілька років. Або не кілька. Але припадати.

Узяв мобілу – будильник якраз намірився теленькнути, але я зреагував швидше; відкрив на екранчику якусь книжку – хай йому чорт, тепер я не можу згадати, яку! – й, передчуваючи десять хвилин маленького кайфу поглинання одночасно духовної та тілесної поживи, приготувався…

Дззззззинь!

Цього разу я схибив. І будильник, і дзвінок спершу з’являються на екранчику, а вже потім оголошують про свою появу дзвінком. Будильника я спіймав, а дзвінок проґавив.

Номер був не знайомий. Не знаю, у кого як, але в мене таке нечасто трапляється. Коло більш-менш постійних контактів визначено, а з незнайомцями зручніше спілкуватись емейлом.

Але причин відкидати незнайомців нема.

Давно вже нема.

– Ну, алло! – не дуже задоволено сказав я мобілі.

– Смачного вам! – засміялися в слухавці. – Пане Юрію, а чи не могли б ми зустрітися сьогодні годині о десятій… скажімо, у скверику біля Золотих Воріт?

Голос був чоловічий. Звичайний. Не дуже низький і не зависокий. Такий не викликає ані інстинктивної відрази, ні приязні. Нейтральний голос, і фраза нейтральна… хоча спершу, мабуть, варто було би відрекомендуватись.

– Мене звати Ігор, і я хотів би запропонувати вам невеличку роботу. За гроші.

Думки, зараза, читає…

– Ну, якщо за гроші…

За гроші мені можна запропонувати й велику роботу. Візьмусь я, зрозуміло, ніяк не за всяку, але запропонувати можна.

– У будь-якому випадку з мене кава, – додала слухавка.

Але я б, мабуть, і так погодився.

А хто б не погодився? Хіба, може, якась пещена Галя, яка здуру розмістила свій хатній телефон на сайті знайомств, а тепер не знає, що й робити, як відкараскатись.

Я таких дурниць не роблю. Я роблю інші.

До призначеної години я сам встиг і кави хильнути, і в інтернет зазирнути, і ще раз прикинути, що за роботу могли пропонувати таку, що обов’язково зустрітися тре’. Колись так намагалися впарити участь у мережевих продажах (ну не падлюки, га? таке слово спаскудити!), але якщо кожного потенційного покупця кавою заманювати… ні. Це щось інше.

Скверик був напівпорожній, бо кияни чи то балувані, чи то за робочий тиждень втомлюються так, що на вихідні впадають у кому, хай навіть короткочасну. Майже порожній був скверик, тому не помітити Ігоря було досить важко. Він і не ховався; більш того – навіть ручкою помахав… нах-хаба.

Чому нахаба? Тому що мене впізнав. Чому мене впізнав? Бо, знацця, бачив, скоріш за все на фотокартці. Або навіть на відео, бо розпізнати морду з такої відстані навряд чи реально. А може, й вживу – і це означає, що слідкував.

Від таких думок мені перехотілося кави, але просто так взяти й піти теж розхотілося.

Колись, давно-давно, коли дерева були аж до неба, а сусідський песик-болонка сягав мені аж до стегон, казали мені бабуся, показуючи на самотній останній вареник у мисці: «Доїж! А то буде за тобою ганятися!». Того разу я був так вражений, що негайно доїв; але потім замислився, й через пару днів попросив бабусю наварити ще «валеників з силом». Бабуся й рада старатися, але серія експериментів, проведених із хованням останнього вареника в холодильник, шухляду, під ліжко та під собачу буду показав, що й бабуся можуть казати неправду. Хіба що один вареник – той самий, з-під собачої буди – все-таки зник й тим лишив мені певну надію. А раптом, все-таки, погнався за мною, та не здогнав? Я ж-бо он який прудконогий! Особливо з гори. Особливо коли прибрати шасі й котитися, як виходить, а не як ноги біжать.

Але виховний момент експерименту зберігся, й досі жоден вареник за мною не бігав. Хоч прибитий цвяшок, хоч проект міжнародної угоди – усе доробляв.

– Добридень, – посміхнувся Ігор. – Прошу до столика.

Я гадав, що він запитає, яку мені каву замовити, але він неуважно махнув рукою офіціантці: «Американо з вершками, будь ласка».

Американо з вершками мені подобався, а от те, що Ігор про це знає – скоріш навпаки.

– Слухаю вас, – натякнув я, не чекаючи на не таку вже й повільну офіціантку. – Бажано швидко, бо маю ще справи.

Справи й насправді були, і я вже прикидав, як звідси краще до Майдану пройти. Ага, он там, через перехрестя, понад Молодим театром…