Радій Радутний - Темна синя вода. Джерело

Ігор зітхнув. Мабуть, він розраховував принаймні на «яка чудова погода сьогодні, чи не так?»

– Юрію, – впевнено почав він, навіть не перепитавши – чи справді це я, і це мені не сподобалося ще дужче. – Гляньте, будь ласка, на он те перехрестя.

Я глянув. Горіло зелене світло – для пішоходів. Немолода вже матуся неквапом сунула зеброю парний возик – мабуть, із близнятами. Нечисленні шанувальники ранкових прогулянок обходили його з великим запасом – чи то щоб не штовхнути, а чи щоб одягом не зачепитися. Порикували, зиркаючи фарами на червоне світло, кілька автомобілів у правій смузі, а ліва була на диво поро…

Вже ні.

З могутнім басовим ревом (кажуть, такий дівчатам страшенно подобається) з боку Оперного вигулькнуло щось червоне-обтічне-низеньке-відкрите, бібікнуло й проскочило лівою смугою далі на Володимирську. Хтось матюкнувся вслід, а матуся не звернула уваги. Можливо, навіть і не помітила.

Буває таке.

– Юрію, – знову назвав мене на ім’я той Ігор. – Якби ми не зустрілися, ви рушили би на Майдан якраз через те перехрестя.

Що ж, слід віддати належне – мою увагу він таки привернув. Пояснень явищу було кілька. Найпростішим варіантом, гадаю, було взнати про мої справи, призначити зустріч так, щоб мінімізувати варіанти маршруту звідси – а так і є, Прорізною на Майдан найпростіше; домовитися з власником червоного кабріолетику… ризиковано, звісно, можна й справді зачепити когось, втім, швидкість не дуже висока, кілометрів шістдесят, ну, може, сімдесят…

Я думав дурню й знав, що думаю саме дурню.

– Це було раз, – пояснив мій потенційний роботодавець, одночасно простягаючи мені смартфон із досить великим екраном. І знаєте що? Краще б той екранчик був трохи меншим!

– …а ось вам два.

З екрану на мене дивився… та я й дивився. Незворушно, як і належить схопленій миті. Нерухомо. Незмигно. З нейтральним, трохи незадоволеним виглядом на обличчі.

От тільки обличчя трохи деформоване, бо лежало на бетонній подушці бордюру й пускало по ньому маленьку червону річечку. Й видно було, не знаю як, але видно, що вкладалася голова на цю подушку не повільно та обережно, а одним рухом. Швидко. З розмаху. З характерним тріском кісток й ще одним звуком, який передати навряд чи можливо, але хто його чув, той вже ніколи не забуде й, відповідно, ні з чим іншим не переплутає.

– А три буде? – запитав я.

– Можна й три, – охоче погодився Ігор, тицяючи в екран. Фото змінилося, але нове зображення ще менше хотілося роздивлятись.

– Фотошоп, – не дуже впевнено мовив я.

Нагодилась офіціантка, й переді мною виникла чашка на блюдці, пластиковий кругляшок з вершками й ложка в серветці, а цукорниця у вигляді колби з дозатором на столі й так була.

Я сипнув цукру. Незважаючи на чималий досвід кавування в громадських закладах (каюсь, полюбляю таку справу), цукринки не лягли рівною гіркою, а утворили щось на кшталт дюни, причому утвореної божевільним вітром, який сам не знаю, звідки віє.

– А осьдечки чотири, – Ігор вдав, ніби зовсім тремтіння рук не помітив. – Прошу.

На екранчику була шапка якогось сайту й заголовок «Під час обстрілу загинуло чотири воїни».

– Давно такого не бувало, – я перестав усміхатись. – І як це я проґавив… Е-е-е… хвилинку, а коли це?

– Завтра, – повідомив Ігор. – Придивіться, ондечки дата. І обставини.

Дата стояла й справді завтрашня.

Звісно, це нічого не означало. Абсолютно. Анічогісінько. Фотошоп… ба навіть не фотошоп. Зробити локальну копію сайту, замінити дві цифри, запхати в мобілу – навіть фотошоп не потрібен. Справа десяти хвилин.

– Радий, що не помилився, – вже не так широко, але знову посміхнувся Ігор, потім уточнив. – Що не помилився у вас. Нормальна, недовірлива реакція. Без істерик, без закидання мобіли у фонтан…

Мимохіть я поглянув на круглу тарілку водограю. Чи то звечора його не почистили мисливці за монетками, а чи зранку вже побувала якась туристична група, але дно виблискувало – й сріблясто, й жовтаво. Колись темними були дрібніші монетки, а за світліші можна було купити пива або молока, та ще й на шмат хліба вистачило. Зараз навпаки – у тому сенсі, що монетки помінялись місцями, а от купити за них навіть бублика вже б не вийшло.

Так… дітлахи й безпритульні, що пірнають вечорами в тарілку, такій мобілі зраділи б. Хай навіть моченій. Та й не долежала б вона до вечора, за кілька хвилин вивудили б. Ринули б скопом, як ті негри у Африці, коли якась мандрівниця упустила мобілу в сортир й пообіцяла п’ять доларів тому, хто дістане.