Радій Радутний - Темна синя вода. Джерело

Результат знаєте? Більше десятка трупів. Ні, не побилися. Просто в сортирній ямі, буває, газ накопичується, а людині потрібно дихати. Не газом.

Лізли й падали, лізли й падали.

А якщо хтось скаже, що таке лише у Африці можливе, то я вам скажу, що й у нас кожного року хоч двійко, та загине. Саме по такій схемі – один поліз, упав, другий поліз рятувати – і поруч ліг. Африканський рекорд нашим побити не поталанило, але національний рекорд теж немаленький – сім штук. На Кіровоградщині, здається, й досить давно, але також образливо.

Хоча нащо далеко ходити. Харків, центр міста, парк… і троє загиблих. Батько та двоє синів, а схема стандартна – молодший синок гепнувся у якийсь комунальний колодязь, батько поліз рятувати, а старший син поліз рятувати батька.

Ходив я тим парком, роздивлявся місце. Люки заварили, але хіба ж усім дурням клепку завариш? Обережніше треба. Недовірливіше. Краще перебоятись, аніж недобоятись; а коли й справді треба кидатися на порятунок – то спочатку оціни шанси. Хоч як гидко це звучить, хоч як суперечить людській моралі й російській приказці про «товариша виручай» – але все-таки оціни. Бо витягати два трупи замість одного значно гидкіше.

Це я так собі думаю. Можу, звісно, й помилятись. Хто не згоден – прошу до ями, тягніть.

І я трохи потягну.

– Якби… – обережно почав я, потім трохи подумав й зайшов ще більш здалеку. – Якби, наприклад, я в це повірив.

– Так-так, – підбадьорливо кивнув Ігор.

– Якби я в це повірив – то що б ви хотіли від мене?

– Блискуче сформульовано, – він начебто жартома поплескав в долоні. – Ще більш радий знайомству.

– А я був би радий відповіді на запитання, – те плескання мені не сподобалося. Це було ще не глузування, але щось дуже вже близьке. Ігор помітив мою реакцію й негайно припинив, натомість і собі відпив кави.

– Я б запропонував невеличку подорож, – вже абсолютно серйозним тоном проголосив він.

– На яких умовах?

– Назавжди. Без гонорару. З великим шансом загинути.

– Ого, – сказав я, бо що інше можна було тут сказати?

– Ага, – з бісиками в очах відповів Ігор. – Так-так, будь-яка нормальна людина після оголошення таких умов послала би мене… ну, ви знаєте куди.

Я знав. Більш того, вже заготував Ігорю усну маршрутну картку, й кінцевий пункт тої подорожі був далеко – принаймні, сам я жодного разу туди не ходив. Хоча теж посилали.

– …але не поспішайте з відповіддю. Подумайте. Скажімо, до завтра. Влаштовує? – Ігор говорив це наче серйозно, але бісики в очах іще стрибали. Якщо надумаєте… вибачте, якщо бодай щось надумаєте – наприклад, послати мене, або щось у такому ж стилі – прошу телефонувати. У будь-який час дня або ночі. Домовились?

Я знизав плечима. Справді, така домовленість ні до чого не змушувала, отже, можна було вважати, що домовились. Захочу – подзвоню, не захочу – не подзвоню. Захочу – подзвоню й все-таки висловлю свої побажання з приводу напрямку його подорожі. Сам же дозволив.

Але. Тут повинно бути якесь «але». Обов’язково!

– Але… – сказав Ігор, й бісики зникли. – Але майте на увазі. Час – він, знаєте, дуже опірна субстанція. Пружна. Його деформуєш – а він, гад такий, все одно намагається зробити все так, як було. Його рвеш на частини – а відірвані частки все одно плинуть саме тим шляхом, яким плинули раніше. Його ламаєш – він наче ламається, але варто лишень відвернутись – і все зрослося, й лише шрамик на місці зламу. Розумієте, що це означає?

Я відкрив був рота, але Ігор вже й сам закінчив.

– Це означає, що ймовірність того, що ви все-таки потрапите під машину протягом найближчих кількох діб – дуже висока. Навскидку, без розрахунків, я оцінив би її десь у нуль-кома-вісім або нуль-кома-дев’ять. Так що порадив би вам, пане Юрію, бути обережним. Бути дуже обережним! Особливо на дорогах…

Він на мить замислився – а може, лише вдав задля драматичного ефекту, – й задумливо додав:

– Та й, мабуть, не лише на дорогах, а взагалі у будь-якій ситуації, пов’язаній з рухом. Потяг, метро… летіти сьогодні нікуди не плануєте? Жартую, жартую. Знаю, що ні.

Він плавним рухом піднявся з-за столика, кивнув:

– Що ж, чекатиму на дзвінок. За каву вже заплачено, не турбуйтесь.

Розвернувся і впевнено, жодного разу не озирнувшись, подався до входу метро. Цікавий був вхід – зроблений як фойє будинку, й, наскільки я знаю, будинок цей з’явився раніше, аніж метро, а отже, рили зсередини. Вже кілька років збирався дослідити цю історію, може, когось із ветеранів-метробудівників розпитати, але не доходили руки.