Радій Радутний - Темна синя вода. Джерело

Хлопчик років десяти голосно реготнув, посмикав важелі на пульті, й машинка слухняно відкотилась назад. Вибачитися, звичайно, навіть думки не промайнуло.

Ну та й чорт з ним.

Я відкоркував пиво, пхнув ключа назад до кишені і вже хотів був зробити перший ковток, аж раптом відчув ще один поштовх – цього разу у праву ногу.

Той самий автомобільчик впирався так, ніби хотів зрушити мене з місця, дзижчав, буксуючи, але, звичайно, посунути центнер живої маси не міг.

Хлопчина стояв за десяток кроків й скалив нерівні зуби.

– Припини, – незадоволено сказав я, обережно відштовхуючи машинку. – Поламається.

Він знову посмикав важелі, й іграшка відкотилась.

Пиво виявилось теплуватим, але подіяло все одно заспокійливо. Приємно шурхотіла осідаючи піна. Цей звук мені завжди подобався. Колись, давно-давно, у дитинстві, зпаяв навіть генератор «рожевого шуму» – отакого шелестіння, чи то листяного, чи то очеретяного, а чи пінистих морських хвиль…

Знов почулось дзижчання, й легкий удар у обидві ноги одразу, бо розставлено їх було не дуже широко.

Той самий автомобільчик і той самий хлопчик. Мабуть, не дуже розумний.

Я знову легенько відштовхнув машинку, розвернувся й рушив додому.

І знов позаду задзижчало, і…

Ні. Не стукнуло. Хлопчик схибив – скерував машинку якраз під ту ногу, що я опускав. Я й опустив. От чесно скажу – ненавмисне.

Але пластмаса видала жалібне «хрусь!», й дзижчання урвалося. Це ж іграшка, хіба їй багато потрібно? Та ще й, мабуть, китайська.

– ААААААА!!! – почулося замість дзижчання, причому негайно. Й рота хлопчик роззявив так, наче бегемот – кажуть, у них паща градусів на сто двадцять розчиняється. Але бегемоти з розчахненою пащею кидаються один на одного, а хлопчик з таким самим бегемотячим ревом кинувся навтьоки й зник у провулку.

Я знизав плечима й неквапно рушив запланованим курсом.

Додому. Допити пиво, пхнути до рота якийсь бутерброд, можливо, зазирнути в інтернет або подивитися шматочок якогось фільму – бо одразу весь вже не можу, нудно стає. Помилявся Бредбері, коли писав, що телевізор став нашим господарем, що телеведучий вирішує, коли нам можна зробити крок від екрану, а коли ні, й що ми будемо планувати режим залежно від того, що там показують. Чорта з два. Зараз я так само не залежу від телеекрану, як і від звичайної книжки, хоч паперової, хоч електронної…

– Гей, ти! – почулося ззаду, і стало ясно, що вечір перестав бути спокійним або принаймні ось-ось перестане.

Озирнувся.

Посеред вулиці, не завдаючи собі клопоту рухатись тротуаром, швидким кроком наближалися троє… перепрошую, четверо, якщо рахувати того хлопчика. Паща його вже не була роззявлена, натомість у руці все ще теліпався осиротілий пульт управління.

– Чого маленького ображаєш? – начебто миролюбно запитав перший з трійці. Вигляд у нього був теж не дуже агресивним, але пролетарським. – І не соромно? Мене спробуй образь.

Пробувати не хотілось, але на таку пропозицію, на жаль, є лише три варіанти відповіді. Перший – негайно покаятись, вибачитись, можливо, компенсувати вартість іграшки. Тоді битимуть не сильно. Точніше, плануватимуть, що не сильно, але захопитися можуть.

Варіант номер два – тікати. Ганебно, аякже. Та чесно кажучи, міг би й скористатися.

Варіант номер три…

Його мені обдумати вже не дали.

– Та що з ним, паскудою, говорити, – рикнув другий суб’єкт. Був він трохи нижчий, натомість плечі мав ширші, та й рухався досить жваво – ніби колишній боксер, або щось таке. Або й не колишній. Принаймні, вгатити спробував лівою.

Ні, мабуть, все-таки колишній й великих успіхів у спортивній кар’єрі не мав.

Кулак рухався повільно, наче власник його просто бавився.

Єдине, що мені сподобалося у цій ситуації, – це те, що координації трійця не мала жодної. Поки один теревенив, другий замахувався, третій лише вирішував, що робити.

Отже, варто скомбінувати варіанти номер два та номер три.

Я сахнувся від кулака, наче кіт від собаки, пробіг два кроки спиною назад. Менше – не повірять, що дуже злякався, а більше – спіткнутися можна. Розвернувся й вжарив щодуху.

Ззаду почулося презирливе «Тю!..» і я аж злякався – а раптом жоден не поженеться? – але з полегшенням почув не лише тюкання, але й тупіт.

Важкий. Мабуть, боксер.

За пару секунд (або метрів десять, це вже у яких одиницях міряти) тупотіння стало подвійним – ага, додався ще хтось. Сподіваюсь, третій, бо дядька пролетарського вигляду мені чомусь стало шкода. Знаю, що дурість, але…