Радій Радутний - Темна синя вода. Джерело

Тепер, мабуть, уже й не дійдуть…

Я стріпнув головою. Чому це раптом – не дійдуть? Що я, повірив якомусь пройдисвітові з відфотошопленим малюнком і фальсифікованим сайтом? Та чорта з два!

…але підходячи до перехрестя, й дочекався, поки не лише спалахне зелене вічко світлофора, а й погорить цей вогник пару секунд, і люди вже дістануться середини дороги.

Якась дебела тітка, проходячи, начебто випадково штовхнула мене плечем – чого, мовляв, витрішки ловиш? Ще й пробурчала щось на кшталт «понаїхали тут!.. свєтофорів ніколи не бачили!..»

– Світлофорів, – сказав я їй вслід, і тітку аж пересмикнуло – мабуть, випадково тицьнув пальцем в болюче місце. Мабуть, уже не раз тицяли, й цілком можливо, що якісь небайдужі люди – діти, скажімо, чи більш освічена подружка. Образилась. Роззявила рота для випалу у відповідь.

Швидкості у нас з тіткою, одначе, різнилися, і, якщо навіть якесь продовження дискусії з її боку й мало місце, то я його вже не почув. Бо, хай навіть і не повірив Ігорю, але машини пообіч все одно пильнував.

Звісно, жоден дурень на червоне світло не поїхав і в натовп перехожих не врізався.

Чесно сказати – Ігорю я не так щоб геть-геть не повірив, але, як би це сформулювати… припустив можливість, о! Й вирішив подивитися, що з того вийде. Бо вийти могло з кількадесят варіантів – від розіграшу когось із знайомих або якогось дурнуватого телеканалу аж до чорних ріелтерів, які поклали око на мою скромну, але все-таки власну хатинку. Десь аж наприкінці довгого списку бовванів варіант, що все сказане Ігорем – щира правда, й він справді або сам з майбутнього, або знає майбутнє й хоче запропонувати щось фантастичне… але повторюю – цей варіант був десь аж наприкінці довгого-довгого списку. За ним було хіба що «це кошмар, і я зараз прокинусь», або «це передсмертна маячня, я у реанімації, ще трохи – й побачу той знаменитий чорний тунель».

Який, до речі, виявився банальним фізіологічним явищем – світлочутливі клітинки в оці вимикаються з периферії до центру, й поле зору звужується, що й викликає ілюзію. Отаке розчарування.

Хоча натхнені адепти життя після смерті все одно не повірять.

А я, відповідно, не повірю у те, ніби там щось є.

Втім, не повірю – тут недоречний термін, бо я не вірю. Я знаю. Я там колись побував ненадовго й нічого, окрім темряви, не побачив, ані з Осірісом, ані зі святим Петром не зустрівся, чорти мене в казан не тягли, гурії не зустрічали.

Просто пітьма – як у глибокому-глибокому сні.

Може, воно й на краще. Не вистачало ще відповідати за те, що гріхом не вважав ані тоді, коли коїв, ані опісля.

Хоча закінчити шлях під колесами якогось банального автомобіля теж не хотілось би – бо дуже вже по-дурному. Краще або в бою та зненацька, або тихо-мирно у ліжку років через півсотні, бажано уві сні.

Тому дороги я переходив, лише дочекавшись, поки зелений погорить зо кілька секунд, або й взагалі – під або над землею. Й у метро був весь час напоготові, стояв чортзна-де від краю платформи, перед тим, як зайти у вагон, пропускав уперед двійко-трійко активних бабусь, – як же ж вони стартують, завваживши вільне місце, куди там драгстерам! – й виходити намагався теж не першим. Бо всяко буває.

Але всякого не було. Потяг не зупинявся серед тунелю, не врізався в зустрічний, на вагон не падала зверху бетонна паля, як кілька років тому в Москві, не відчинялися на ходу двері (хоча це й не допомогло б – бо я завбачливо ставав від дверей подалі). Коротше кажучи, доїхалося нормально – що туди, що назад.

У маршрутці я трохи понервував, але й тут все скінчилось так само, як і завжди – доїхали, розібралися, хто де виходить, кому краще вийти, а кому досить лише посунутись, щоб випустити.

Хряснули двері, і я швиденько відійшов на пару кроків далі від бордюру – про всяк випадок.

І дорогу перейшов, кілька разів поглянувши ліворуч-праворуч. Теж нормально перейшов, без жодних ускладнень.

І вже проходячи біля місцевого культурного центру – кіоску з пивом, відчув, що руки трохи той… ну, не так щоб трясуться… але трохи той.

Зупинився й узяв пляшку «Чернігівського». Відійшов трохи далі, щоб не створювати натовпу біля самого кіоску, хай там молодь стовбичить, й потяг з кишені ключа – відкорковувати.

Почулось тихе дзижчання, й у ліву ногу щось неболяче, але відчутно штовхнуло. Все ще на нервах, я смикнувся, мало не впустив пляшки й лише тоді завважив дитячий автомобільчик з антеною на багажнику.

Іграшка. Просто іграшка.