Айн Ренд - Джерело

— Ти не повинна була сміятися з теософії, коли розмовляла з місіс Марш, — сказав він. — Вона в неї вірить.

— Вибач. Я мала би бути обачнішою.

Він чекав, що вона розпочне якусь розмову. Вона мовчала. Зненацька він подумав, що вона ніколи не починала говорити з ним першою — жодного разу за двадцять місяців їхнього шлюбу. Він казав собі, що це смішно і неможливо; силкувався викликати в пам'яті випадок, коли вона зверталася до нього. Звісно, вона зверталася; він пригадав, як вона запитувала: «Коли ти сьогодні повернешся?», «Ти хочеш запросити Діксонів на вечерю у вівторок?» і багато чого іншого.

Він поглянув на неї. Вона не здавалася знудьгованою і не виявляла бажання його ігнорувати. Вона сиділа, уважна й бадьора, наче все, що її цікавило — це його товариство; вона не взялася за книжку, не заглибилася у власні думки. Вона дивилася на нього, не повз нього, начебто очікувала розмови.

Він зрозумів, що вона завжди дивилася на нього саме так; а зараз замислився, чи йому це подобається. Так, йому це подобалося, бо позбавляло підстав ревнувати її, навіть до власних думок. Ні, не подобалося, не зовсім, бо жодному з них не залишало шансу втекти.

— Я щойно закінчив читати «Хоробрий Жовчний Камінь», — сказав він. — Дивовижна книжка. Творіння іскристого генія, ельфа, обличчям якого стікають сльози, клоуна із золотим серцем, який на мить посів трон Бога.

— Я читала цю рецензію в недільному «Знамені».

— Я прочитав саму книжку. Ти ж знаєш, що прочитав.

— Це так люб'язно.

— Угу? — він відчув схвалення і йому це полестило.

— Ти дуже приязно поставився до авторки. Упевнена, їй до вподоби люди, які читають її книжки. Тому дуже люб'язно, що ти знайшов час на цю книжку — знаючи наперед, що про це думати.

— Я не знав. Але сталося так, що я згоден із оглядачем.

— У «Знамені» працюють найкращі оглядачі.

— Так і є. Тому нічого поганого, що я з ними згоден?

— Аж ніяк. Я завжди згодна.

— З ким?

— З усіма.

— Домінік, ти з мене кепкуєш?

— А ти дав підставу?

— Ні. Чого б це. Ні, звісно, не дав.

— Тому я й не насміхаюся.

Він замовк. Почув, як вулицею внизу проїжджає вантажівка, її гуркіт заповнив кілька хвилин; але звук стих, і він заговорив знову:

— Домінік, я хотів би знати, що ти думаєш.

— Про що?

— Про… про… — він гарячково намагався пригадати якусь важливу тему і закінчив: —…про Вінсента Ноултона.

— Я вважаю, що він заслуговує на те, щоб цілувати його в зад.

— Заради Бога, Домінік!

— Вибач. Ця моя погана англійська і погане виховання… Це, звісно, не так. Що ж, скажу інакше: Вінсент Ноултон — це людина, з якою приємно бути знайомим. Давні роди заслуговують на повагу, а ми повинні бути толерантні до думок інших, адже толерантність — це велика чеснота. Нечесно нав'язувати тобі свій погляд на Вінсента Ноултона, але якщо ти просто дозволиш йому повірити в те, що він тобі подобається, він залюбки тобі допоможе, тому що ти дуже приємна людина.

— Ну ось, нарешті щось змістовне, — сказав Кітінґ; він тепер почувався як удома у звичній розмові. — Гадаю, толерантність дуже важлива, тому що… — Він затнувся і закінчив порожнім голосом: — Ти ж сказала те саме, але іншими словами.

— Ти це помітив, — відповіла вона без запитальної інтонації, байдуже, просто констатуючи факт. В її голосі не було сарказму, а він хотів би його почути; сарказм визнавав би його як особистість, адже виявляв би бажання його скривдити. Але в її голосі ніколи не було жодних ознак ставлення до нього — протягом усіх двадцятьох місяців.

Він дивився на вогонь. Ось що робить людину щасливою — сидіти біля вогню і мрійливо дивитися на нього, у власному домі; ось що він завжди чув і читав. Він дивився на язички полум'я, не кліпаючи, змушуючи себе цілком підкоритися цій усталеній істині. Ще одна хвилинка — і він відчує щастя, думав він, зосереджуючись. Та нічого не сталося.

Він подумав, як переконливо міг би описати цю сцену друзям, змушуючи їх заздрити повноті його щастя. Але чому він не міг переконати себе? У нього було все, чого він прагнув. Хотів бути найкращим — і протягом останнього року став незаперечним авторитетом у своїй професії. Хотів слави — і назбирав п'ять товстелезних альбомів із вирізками про себе. Хотів багатства — і мав уже достатньо грошей, щоб прожити в розкоші до кінця своїх днів. Він здобув усе, чого хотів. Скільки людей боролися і страждали, щоб досягти того, чого досягнув він? Скільки людей мріяли про це, стікали кров'ю і вмирали? «Пітер Кітінґ — найщасливіший хлопець на землі». Як часто він це чув?