Айн Ренд - Джерело

Одного разу служник побачив Вайненда після повернення з галереї. Його вразив вираз обличчя господаря; на ньому відбилося страждання, хоча здавалося, що обличчя років на десять помолодшало.

— Ви захворіли, сер? — запитав служник.

Вайненд байдуже зиркнув на нього і відповів:

— Іди спати.

— Ми можемо зробити з твоєї художньої галереї чудовий розворот для недільного випуску, — мрійливо сказав Алва Скаррет.

— Ні, — відповів Вайненд.

— Але, Ґейле, чому?

— Послухай, Алво. Кожна людина на цій землі має душу, на яку нікому не можна витріщатися. Навіть ув'язнені та циркові мартопляси. Усі, крім мене. Моя душа розгорнута у твої недільні випуски — у повному кольорі. Тому я повинен мати заміну — навіть якщо це замкнена кімната з кількома предметами, що їх ніхто не може мацати.

Поки шефу не виповнилося сорок п'ять, навіть Алва Скаррет не зауважував нових рис його вдачі — зміни відбувалися тривалий час, і попереджувальні ознаки з'явилися вже давно. Нарешті це стало очевидно багатьом. Вайненд утратив охоту нищити підприємців та фінансистів. Він знайшов нові жертви. Важко було сказати, чи то спортивний інтерес, чи то манія, чи то поступове досягнення мети. Люди вважали, що це жахливо, тому що його поведінка здавалася їм злою і безсенсовою.

Почалося все з Двайта Карсона. Двайт Карсон був талановитим молодим письменником із бездоганною репутацією людини, пристрасно відданої своїм переконанням. Він захищав право на індивідуальність. Він писав для журналів із великим престижем і малим накладом, які нічим не загрожували Вайненду. Але Вайненд купив Двайта Карсона. Він змусив Карсона писати в «Знамені» колонку, присвячену вихвалянню вищості мас перед людським генієм. Це була погана колонка, нудна й непереконлива; вона дратувала багатьох читачів. Це було марнування газетної площі та грошей. Але Вайненд наполягав на цій рубриці.

Відступництво Карсона шокувало навіть Алву Скаррета.

— Будь-хто, Ґейле, — сказав він, — але від Карсона я цього не очікував.

Вайненд розреготався: він сміявся так довго, наче не міг зупинитися; його сміх межував з істерикою. Скаррет спохмурнів; йому не подобався вигляд Вайненда, який не може вгамувати емоцій; це суперечило всьому, що він знав про Вайненда; у Скаррета виникло дивне боязке відчуття, начебто він побачив маленьку тріщинку в непробивній стіні; тріщинка, можливо, нічим стіні не загрожувала — та вона не мала права там з'явитися взагалі.

За кілька місяців Вайненд купив молодого письменника з радикального журналу — чесну людину, і змусив його працювати над серією статей, що вихваляють виняткових людей і клянуть маси. Це теж розгнівало багатьох читачів. Вайненд і далі друкував статті. Здавалося, його вже не бентежили ледь помітні наслідки цього у зменшенні накладів.

Він найняв чутливого поета коментувати бейсбольні матчі, а мистецтвознавця — писати про фінансові новини. Він поставив соціаліста на захист прав фабрикантів, а консерватора — на захист робітників. Він змусив атеїста звеличувати релігію, а серйозного вченого виголошувати вищість містичної інтуїції над науковими методами. Він дав видатному диригенту надзвичайно щедрий річний дохід за однією умови: ніколи більше не диригувати оркестром.

Декотрі спершу відмовлялися. Але зрештою всі погоджувалися, коли через низку нез'ясованих обставин протягом кількох років опинялися на межі банкрутства. Дехто з тих людей був відомим, дехто — незнаним.

Вайненд не виказував жодного зацікавлення до попереднього становища своєї здобичі. Він не цікавився людьми, які досягнули блискучих успіхів, комерціоналізували їх і не мали жодних стійких переконань. Його жертви мали одну спільну рису: незаплямовану чесність.

Зламавши їх, Вайненд скрупульозно продовжував їм платити, але більше не цікавився ними і не бажав їх бачити знову. Двайт Карсон став запійним пияком. Ще двоє стали наркоманами. Один наклав на себе руки. Від цього випадку Скаррету урвався терпець.

— Чи не зайшло це занадто далеко? — запитав він. — Це ж практично вбивство.

— Аж ніяк, — відповів Вайненд. — Я був просто зовнішньою обставиною. Причина була в ньому. Якщо блискавка вдарить у трухляве дерево і воно впаде, це ж не провина блискавки.

— А кого ти називаєш здоровими деревами?

— Алво, таких не існує, — весело мовив Вайненд, — таких не існує.

Алва Скаррет ніколи не просив Вайненда пояснити його нову забаганку. Якимось шостим відчуттям він припустив можливу причину. Скаррет стенав плечима і сміявся, переконуючи людей, що причин хвилюватися немає, що це лише «запобіжний клапан». Лише двоє розуміли Ґейла Вайненда: Алва Скаррет — частково, Еллсворт Тухі — цілком.