Айн Ренд - Джерело

«Коли новин немає, створіть їх», — наказував Вайненд. Із божевільні штату втік сновида. Після кількох днів жаху, підігрітого зловісними пророцтвами «Знамена» та його обуренням із недієздатності місцевої поліції, сомнамбулу впіймав репортер «Знамена». Хворий дивовижним чином зцілився за два тижні та продав «Знамену» викривальну статтю про погане ставлення у лікарні. Це призвело до глобальних реформ. Згодом дехто казав, що сновида працював у «Знамені» раніше. Але цього не можна було довести.

У швацькій майстерні, де працювали тридцятеро молоденьких дівчат, спалахнула пожежа. Дві швеї загинули. Мері Вотсон, одна з урятованих, дала «Знамену» ексклюзивне інтерв'ю про експлуатацію, що вони її зазнавали. Це поклало початок кампанії проти жахливих умов праці на фабриках, що її очолили найповажніші жінки міста. Причину пожежі так ніколи і не з'ясували. Подейкували, що справжнє ім'я Мері Вотсон — Евелін Дрейк, і вона віддавна дописувала для «Знамена». Але цього не можна було довести.

За перших років існування «Знамена» Ґейл Вайненд частіше ночував на дивані у своєму кабінеті, ніж удома. Те, що він вимагав від працівників, було важко виконати; а в зусилля, що їх докладав він, було важко повірити. Вайненд керував журналістами, наче армією; собою він керував, наче рабом. Він добре їм платив; для себе не брав нічого, крім грошей на оренду та їжу. Він жив у вмебльованій кімнаті, коли його найкращі репортери — в номерах розкішних готелів. Він витрачав гроші швидше, ніж заробляв — і витрачав їх на «Знамено». Газета нагадувала розкішну утриманку, що кожну її примху задовольняють, не торгуючись.

«Знамено» найперше з решти газет придбало найновіше типографське обладнання. «Знамено» було останньою з газет, що втрачали своїх найкращих журналістів — останньою, тому що тримало їх. Вайненд відвідав редакції своїх конкурентів; ніхто не міг позмагатися із зарплатнею, що пропонував він. Він наймав на роботу за простою формулою. Коли газетяр отримував запрошення відвідати Вайненда і сприймав пропозицію як образу своїй журналістській гідності, але таки приходив на зустріч, приходив, приготувавши набір образливих умов, за яких він міг би погодитися на роботу, якщо взагалі погодиться, тоді Вайненд починав розмову із пропозиції зарплатні, що її збирався платити. А потім додавав: «Ви можете, звісно, обговорити й інші умови», — і побачивши, як у співрозмовника починало сіпатися горло, робив висновок: «Так? Чудово. Прийдете в понеділок».

Коли Вайненд заснував свою другу газету — у Філадельфії, — місцеві видавці зустріли його наче європейські вожді, об'єднані заради опору Аттилі. Війна, що спалахнула потому, була затята. Вайненд лише реготав. Ніхто не знав краще за нього, як винайняти горлорізів для грабунку вагонів, що доставляють газети, і для побиття нових розповсюдників. Двоє з його конкурентів загинули в боротьбі. Вайнендова ж «Зірка Філадельфії» вижила.

Усе відбувалося стрімко і просто, наче епідемія. Відколи Вайненду виповнилося тридцять п'ять, його газети продавалися у всіх найважливіших містах Сполучених Штатів. А до сорока — він уже володів журналами, випусками новин і більшістю акцій свого концерну.

Чимало видів діяльності, що про них не писали, допомогли йому розбагатіти. Він не забув нічого зі свого дитинства. Він пригадав те, про що думав, коли був іще чистильником на поромі — про можливості, що їх відкриває зростання міста. Він купував нерухомість, яку ніхто не вважав цінною, він будував, нехтуючи порадами, — і сотні оберталися на тисячі. Тим часом він скуповував різноманітні підприємства. Іноді вони банкрутували, знищуючи всіх навколо, крім Ґейла Вайненда. Він провів кампанію проти темних монополістів міського трамвая і домігся, щоб їх позбавили ліцензії; її отримали ще темніші ділки, яких контролював Ґейл Вайненд. Він викрив порочні спроби монополізувати ринок яловичини на Середньому Заході — й очистив поле для іншої банди, яка слухалася його вказівок.

Йому допомагали чимало людей, які виявили, що Ґейл Вайненд — розумний хлопець, якого варто використати. Він виявляв чарівну поступливість і погоджувався бути використаним. Одначе люди щоразу виявляли, що натомість використали їх — як і ті, хто свого часу купили Ґейлові Вайненду «Газету».

Інколи він втрачав гроші на інвестиціях, холоднокровно і з наміром. Декількома непомітними кроками він знищив чимало поважних осіб: президента банку, голову страхової компанії, власника пароплавної компанії та інших. Ніхто не міг зрозуміти його мотивів. Ці люди не були його конкурентами, і він нічого не здобував від їхнього краху.