Минули роки, а Ґейл Вайненд, видавець нью-йоркського «Знамена», досі пам'ятав імена портового вантажника та шинкаря, і знав, де їх знайти. Він нічого не заподіяв докеру, зате зробив усе, щоб знищити бізнес шинкаря, позбавити його помешкання, заощаджень і довести до самогубства.
Ґейлові Вайненду було шістнадцять, коли помер його батько. Він залишився сам, без роботи, з 65 центами у кишені, неоплаченими рахунками за оренду і хаотичною ерудицією. Хлопець подумав, що настав час вирішувати, що робити з життям. Тієї ночі він виліз на дах свого будинку і дивився на вогні міста, міста, в якому керував не він. Його очі повільно ковзали від вікон похилених халуп до вікон особняків у далечині. З цієї відстані видно було самі вікна — освітлені прямокутники в просторі. Але з їхнього вигляду він міг вгадати, яким будинкам вони належали; світло навколо нього здавалося каламутним і безнадійним; а те, вдалечині, було чисте і яскраве. Він поставив собі одне запитання: що спільного між усіма цими будинками, тьмяними і блискучими, між людьми, які жили в них? Усі вони їли свій хліб. Чи можна керувати людьми за допомогою хліба, що вони його купують? У них було взуття, у них була кава, у них була… Він визначився з напрямком життя.
Наступного ранку він увійшов до кабінету редактора третьосортної «Газети» у занедбаній кам'яниці та попросився на роботу у відділ міських новин. Редактор скоса зиркнув на його одяг і запитав:
— Можеш написати слово «кіт»?
— А ви можете написати слово «антропоморфологія»? — поцікавився Вайненд.
— У нас немає роботи, — сказав редактор.
— Я буду неподалік, — відказав Вайненд. — Якщо знадоблюся, покличте. Ви не мусите платити мені відразу. Дасте мені зарплатню, коли переконаєтеся, що я її заслуговую.
Він залишився у будинку, вмостившись на сходах біля відділу місцевих новин. Сидів там щодня протягом тижня. Ніхто не звертав на нього уваги. Уночі він спав біля вхідних дверей. Коли в нього майже не залишилося грошей, то почав красти їжу з прилавків або знаходив харчі в смітниках, перш ніж повернутися на свій пост.
Одного дня якийсь репортер зглянувся на хлопця і, спускаючись сходами, жбурнув йому п'ять центів, промовивши:
— Малий, піди й купи собі щось похряцати.
У Вайнендовій кишені ще залишалося 10 центів. Він витягнув монету і жбурнув її репортеру, сказавши:
— Піди й купи собі когось потрахати.
Чоловік вилаявся та й пішов собі. Монети так і лежали на сходинці. Вайненд до них не доторкнувся. Цю історію переказували одне одному працівники газети. Зрештою прищавий клерк стенув плечима й узяв монети собі.
Наприкінці тижня, в годину пік, репортер із відділу новин покликав Вайненда і дав йому доручення. Далі почалися й інші невеличкі прохання. Він виконував їх по-військовому чітко. За десять днів його взяли на ставку. За півроку він став репортером, а за два — заступником редактора.
Коли Ґейлові Вайненду виповнилося двадцять, він закохався. Він із тринадцяти років знав про секс усе, що потрібно. У нього було багато дівчат. Він ніколи не говорив про любов, не мав жодних романтичних ілюзій і ставився до цього як до примітивної тваринної потреби; але він таки був знавцем — жінки вгадували це з першого погляду на нього. Дівчина, в яку він закохався, вирізнялася винятковою вродою, вродою, що її треба було обожнювати, а не бажати. Вона була тендітна і мовчазна. Ії обличчя говорило про якісь принадні таємниці, що в ній іще не проявилися.
Вона стала коханкою Ґейла Вайненда, і він дозволив собі слабкість бути щасливим. Він пошлюбив би її, щойно вона цього забажала. Але вони мало одне з одним розмовляли. Він відчував, що між ними є розуміння без слів.
Одного дня він заговорив. Сидячи біля її ніг та звівши до неї обличчя, він відкрив їй свою душу:
— Люба моя, все, що забажаєш, усе, чим я є, все, чим я стану колись… Ось що я хочу запропонувати тобі — не речі, що я дарую тобі, а те в мені, що дозволяє це подарувати. Це те, від чого людина не може відмовитися, але я хочу відмовитися, щоб стати твоїм… щоб служити тобі… лише тобі.
Дівчина всміхнулася і запитала:
— Ти вважаєш, що я гарніша за Меґґі Келлі?
Він підвівся і мовчки вийшов. Більше він із нею не бачився. Ґейл Вайненд, який пишався тим, що йому не потрібно повторювати двічі, більше ніколи не закохувався.
Йому було двадцять один, коли його кар'єра в «Газеті» похитнулася, вперше і востаннє. Він ніколи не переймався політикою і корупцією; він знав про це достатньо; його банді платили за бійки біля виборчих дільниць у дні голосування. Але коли Пата Малліґана, капітана поліції з його відділку, несправедливо обвинуватили у корупції, він не міг цього стерпіти; Пат Малліґан був єдиною чесною людиною, яку він зустрічав за життя.
Читать дальше