Айн Ренд - Джерело

Протягом першого тижня вчителька весь час викликала Ґейла Вайненда — для неї це було щире задоволення, бо він знав усі відповіді на її запитання. Коли він вірив тим, хто стояв вище за нього, то корився як спартанець, змушуючи себе до такої ж дисципліни, що вимагав її від своїх власних підлеглих у банді. Але його сила волі була марна: за тиждень він побачив, що йому не треба докладати зусиль, щоб бути найкращим у класі. За місяць учителька перестала зауважувати його присутність; це здавалося непотрібним, бо він завжди знав урок. І вона зосередилася на повільніших, менш тямовитих учнях. Він сидів, не втрачаючи рішучості, годинами, що тягнулися наче ланцюги, поки вчителька повторювала і розжовувала тему, пітніючи від намагань побачити бодай іскру інтелекту в порожніх очицях та мимренні. Наприкінці другого місяця, вкотре намагаючись втовкмачити учням епізод історії, вчителька запитала:

— Із кількох штатів спочатку складалася Америка?

Жодна рука не здійнялася. Але потім вгору метнулася рука Ґейла Вайненда. Учителька кивнула йому, і він підвівся.

— Чому, — запитав він, — я повинен вислуховувати те саме десять разів? Я все це знаю.

— Ти не один у класі, — відповіла вчителька.

Він ужив вираз, що змусив її сполотніти, а за п'ятнадцять хвилин і почервоніти, коли вона остаточно збагнула фразу. Він покрокував до дверей. А на порозі обернувся і сказав:

— О так. Спочатку було тринадцять штатів.

Це був кінець його офіційної освіти. У Пекельній кухні жили люди, які ніколи не виходили за її межі, а були й такі, які рідко виходили за межі будинку, де народилися. Але Ґейл Вайненд часто прогулювався найкращими вулицями міста. Спостерігаючи за світом заможних, він не відчував ані гіркоти, ані заздрості, ані страху. Йому було просто цікаво, і на П'ятій авеню він почувався, як удома, так само, як і будь-де. Він минав розкішні особняки, встромивши руки в кишені, а пальці його ніг стирчали з черевиків на тонкій підошві. Люди витріщалися на нього, але йому було байдуже. Він проходив, залишаючи враження, що ця вулиця належала йому, а не їм. Поки що він нічого не хотів, лише зрозуміти.

Він хотів зрозуміти, що саме відрізняло цих людей від людей, серед яких він жив. Він не звертав уваги на одяг, екіпажі чи банки; він бачив книжки. Люди, що його оточували, мали одяг, екіпажі та гроші, різниця була несуттєва, та вони не читали книжок. Він вирішив довідатися, що читають жителі П'ятої авеню. Якось він побачив леді, яка на узбіччі чекала на когось в екіпажі; він знав, що це була леді — у цих справах він тямився краще за «Світський альманах»; вона читала книжку. Він стрибнув на сходинку екіпажа, схопив книжку і втік. Щоб упіймати його, полісмени мусили би бути швидші та спритніші.

Це була книжка Герберта Спенсера. Він достоту агонізував, намагаючись дочитати її до кінця. А дочитавши, зрозумів заледве чверть прочитаного. Але це заклало план дій, що він його дотримувався систематично, неухильно і завзято. Без порад і будь-чиєї допомоги він почав читати найрозмаїтіші книжки; він наштовхувався на незрозумілий абзац в одній книжці та роздобував іншу на цю саму тематику. Він хаотично борсався в усіх напрямках; спочатку читав томи, що потребували спеціальних знань, потім підручники початкової школи. У його читанні не було системи; система була в тому, що залишалося в його голові.

Він відкрив для себе читальну залу громадської бібліотеки і почав туди вчащати — вивчати обстановку. А одного дня у різний час туди почали заходити молоді хлопці, погано зачесані й трохи невмивані. Вони заходили худі, а виходили повніші. Того вечора у кутку Вайнендового підвалу виникла невеличка бібліотека. Його банда слухняно виконала наказ. Це було скандальне завдання, бо жодна банда, що себе поважала, ніколи не крала таких непотрібних речей, як книжки. Але Тичка Вайненд віддав наказ — і ніхто не сперечався з Тичкою Вайнендом. Йому було п'ятнадцять, коли одного ранку його, побитого якимось п'яним портовим вантажником, виявили у стічній канаві — маса закривавленої плоті, обидві ноги зламано. Він був непритомним. Але тієї ночі, після побиття, він був при тямі. Його покинули самого в темній алеї. Він побачив світло за рогом. Ніхто не розумів, як йому вдалося доповзти до будинку, але йому це вдалося; зранку люди побачили на бруківці довгу смугу крові. Він повз, спроможний підтягатися тільки руками. Він постукав у двері. Це був цілодобовий шинок. Шинкар вийшов надвір. Уперше і востаннє в житті Ґейл Вайненд попросив допомоги. Господар шинку глянув на нього порожнім важким поглядом, в якому прочитувалося цілковите розуміння агонії та несправедливості — і флегматична, бичача байдужість. Чоловік повернувся всередину і грюкнув дверми перед хлопцевим носом. Він не мав жодного бажання встрявати в чвари між бандами.